Прибувши на місце нарад, я, очевидно, надіявся найти дуже офіційне духовне зібрання, щось на лад краєвої капітули, що відноситься до підчиненого духовенства при полагоді справ формально й урядово. Таке було моє наставления і до цеї Духовної Ради. Та вже на самому вступі в кімнату, де відбувалося засідання Духовної Ради, зазнав я такого приняття, що ще тепер наповняє мене якимсь дивним почуванням.

Представте собі сцену:

По середині стоїть стіл, а при ньому голова Ради. Він убраний по священичому. Одначе під стіною позасідали з підобганими під себе ногами інші члени Духовної Ради. Напереді між ними секретар о. Степан Макар. Він, в додатку, перевісив собі через плече на якімсь шнурку фляшочку з чорнилом, або як то кажуть „каламар”, а в руці тримає гусяче перо і жде на розкази, що писати. Як я вступив до кімнати, то мене повитали словами: „Пугу! Пугу! Чи ти козак з лугу?”

Я навіть не мав часу подумати, що на те відповісти, як уже мені поясняють: „Ось тут козацька Духовна Рада. Вона має право тебе приняти і тебе на парафію вислати, але ти мусиш повинуватися її розпорядкам. Та наперед мусимо знати, хто ти такий?”

Я подав своє прізвище, а о. Макар відповідає мені змісця:

„Тут щось шляхотством пахне! Чи ти часом не нащадок того шляхтича Чаплинського, щото нашому славному козацькому гетьманови Богданови жінку вкрав? Як так, то хіба знаєш, яка ти небезпечна фіґура. Щож би то було, як би ми тобі так дали, парафію, тут, між нами, на Сході! Та проте нам священиків треба. Тому тебе приймаємо і випробуємо, а на початок призначуємо на далеку парафію, до Сейнт Луіс. Там нема багато нашого козацького народу. Там більшість становлять угорщани і ти їх маєш просвітити і в послушенстві до Духовної Ради втримати. Щойно опісля, як ти викажеш свою здібність і льояльність до влади, і будеш прикладно справуватись, призначимо тебе на парафію десь тут, на Сході”.

„А тут ось печатка!” — додав ще секретар. І витягнув зза пазухи металеву печатку та почав запалювати свічку, щоб над нею її закіптити.

Тут хтось вмішався і каже: „Ні, йому треба дати модерну печатку, бо він не іде між козацьких людей. Тому треба намачати печатку в подушечці, щоб усе виглядало якслід”.

Тоді о. Макар з розмахом вдарив печаткою наперед в чорну подушечку, а потім вдарив нею в папір, на якому була написана моя номінація на парафію в Сейнт Луіс.

Я не розумів, чому все те так робиться, але запитав, як далеко ось та парафія. Та якось ніхто не хотів сказати правди. Зате всі зачали мене потішати, кажучи: „Там незабаром буде світова вистава і народу зїдеться багато з усіх кінців Америки. То будеш мати там відпусти”.

Ще додам, що зі мною принимали теж і о. Льва Левицького, який приїхав тоді як і я. Та він був щасливіший і з „добрим прізвищем”. Тому і дали йому парафію на Сході, а я самий мусів гнати на далеку і незнану тоді парафію.

Коли вже рада мала кінчитися, ще крикнув о. Макар: „А вважай на свій рід, бо в нас на таке, чим він колись прогрішив, є окрема кара”.