Сучасне старше українське покоління, зроджене й виховане ще перед першою світовою війною (1914—1918), відчуло на собі самім важкий гніт, в якому находився його рідний край. Цей гніт проявився в першу чергу в тому, що не лише Україні, як землі, але теж і народови, що її замешкував, заборонено правну і правильну назву. Наслідок цього був такий, що український еміґрант, поза границями своєї землі, не лише не мав національного імени, але ще й нераз ставав посміховищем чужинців, що не розуміли розпучливого положення цього народу на його рідній земли. Другий, ще дошкульніший наслідок був той, що діти українського еміґранта з легковаженням відносилися до своїх батьків. Вони не могли розуміти цього, що наприклад, малесенький словінський нарід мав свою назву і був признаний як нарід — а 45-міліоновий великий історичний нарід не мав майже в нікого признання ні значіння!

Молоде покоління українського еміґранта почувалося духово пригнічене теж і тому, що в його рідній Америці не було ні відповідних книжок, ні журналів, які моглиб кинути ясне світло на цю траґедію його батьків. Чому саме так сталося, що американська публіцистика, література та наука, з незначними виїмками, промовчувала не лише діяльність, але й само існування українського народу — на це власне має дати відповідь оця праця.

У листі з Риму, писаному 31. січня 1869. р. пише П. А. Валуєв до міністра внутрішних справ російської імперії А. Е. Тімошева: „...Бюро Цензури а також і Департамент Преси функціонували або під моїм наглядом, або під моїми вказівками”.

Цей Валуєв — це попередник А. Е. Тімошева в міністерстві внутрішних справ у Петербурзі (від 1863. р. до 1868. р.), що разом із своїм приятелем Михайлом Катковом, редактором „Русского Вєстніка” і „Московских Вєдомостей” проповідував засаду винищення всіх не-російських національностей у великій російській державі. А що український нарід був найбільший числом між усіми іншими, тому він і найбільше його ненавидів. Ось цей Валуєв вислав 20. липня 1863. р. до своїх підвладних урядів тайні інструкції, щоб не дозволити на публікацію ніяких реліґійних або шкільних книжок в українській мові (котру він називав „мало-російською”) без його попередного дозволу, а це тому, що (як він твердив) „ніколи не було, нема і не може бути” української мови.

Українські діячі, розпалені саме тоді живим словом Шевченка (помер 10. березня 1861 р.), зрозуміли, що зогляду на обставини, треба припинити політичну працю серед українського народу. Вони зорґанізували в Києві „Південно-Західній Відділ Імператорського Ґеоґрафічного Общества” з наміром видавати етноґрафічні матеріяли України. Вони призбирали великий матеріял і скликали в 1874. р. Археольоґічний Конґрес до Києва. Прислужники Валуєва доглянули навіть у такій праці небезпеку для їхньої ідеї тоталітарної російської держави і приготовили проти-український державний акт у формі царського розпорядку (указу) з 18. травня 1876. р., в якому було сказано: Не вільно спроваджувати ніяких чужомовних книжок іззаграниці; цензура не сміє давати дозволу на друк українських книжок в російській імперії, за виїмком наукових та белєтристичних і то лише в російськім правописі. У практиці цей указ заборонив українську мову, в природному життю українського народу на його рідній землі. Не вільно було ні проповідувати українською мовою в церквах, ні учити в школах, ні видавати книжок.

Внаслідок цього указу пішло припинення культурного розвитку українського народу на території Росії, а прилюдне життя 30-міліонового українського народу найшло хіба захист серед 4 мілонів українців в Галичині й на Буковині під австрійською займанщиною і то серед дуже важких обставин.

В теперішньому часі кожен розуміє, який вплив має уряд на життя населення. Раз ступила російська держава на шлях, щоб здавити життя українського народу, російський державний уряд уважав своїм обовязком ужити всі можливі засоби, щоби цю засаду виконати в цілому світі.. Щоб оправдати видання цього варварського указу, російські урядовці розголосили свому населенню, що український національний рух стояв підо впливом польських революціонерів, котрі підняли невдачне повстання проти Росії в 1863 р. Аґенти російського уряду розпочали навіть в австрійській та угорській частині України русофільський проти-український рух, який мав на ціли висміяти українські змагання до культуральної й національної незалежности, а також оклеветати цей рух як польську або німецьку інтриґу. Москвофільська пропаґанда виказала справді успіхи і зчасом значна частина українського населення в Галичині, на Буковині і на Угорщині вітверто проголосила свою ненависть до всього, що носило українське знамя. Австрійські урядовці польської національности, які держали владу на українських землях, вважали за свій патріотичний обовязок спиняти всякий розвиток українського народу, щоб у такий спосіб помочи польським політичним аспіраціям. Отже навіть і поза границями Росії удалося до великої міри російському урядови придавити український національний рух.

Щоби виказати, якими дорогами йшли затії російського уряду для здавлювання не лише українського руху, але навіть і самого українського імени, на це треба окремих студій. Одно певне, що внаслідок ослаблення українського руху, ослабав теж і інтерес світу до цього народу і згодом починає щезати імя українського народу та й самої України з ґазет, з книжок, з журналів і з мап, а натомісць приходять назви, накинені українському народови та краєви російським державним урядом. Ті назви такі різнородні, що навіть люди доброї волі почали в них плутатися, а вкінці, щоб якось вийти з хаосу, приймали назву держави, в якій жили українці. Такому наставленню помагали ще й оті русо- та москво-фільські елєменти, які вийшли з рідного краю і на чужині завзято поборювали український рух і українське імя, користаючися при цьому обильними фондами російського царського уряду.

Як довго не було заборони українського слова на Україні, так довго американські видавництва виказують традицію української козацької держави та історичні подвиги українського народу згідно з діяльністю та вартістю цього народу. Очевидно, щоб виказати це наглядно, на це треба праці цілої громади свідомих, освічених людей. Треба переглянути велитенські збірники книжок, журналів, та річників ґазет по американських головних бібліотеках, починаючи від часів, від коли зацвило в Америці самостійне літературне та політичне життя. Досі, по скільки знаємо, не було систематичної праці в тому напрямку, бо що правда, нема кому сфінансувати таких замислів. Тому треба обмежитися на ділєтантську працю людей доброї волі і покористуватися їхніми осягами для насвітлення, по скільки українське імя було звісне в Америці незалежно від пропаґанди й публікацій українських еміґрантів. В такій позиції ділєтантського добровольця найшовся й автор оцієї розвідки і при своїх невеличких силах та засобах представляє результати своєї праці. Праця була доривочна тому й відомости тут подані треба вважати лише зразками — взірцями американських публікацій української справи.

Американська преса широко розписувалася про плянований Наполєоном похід проти Росії перед 1812. р. Появлялися статті з арґументами про можливість перемоги Наполєона над Росією і навпаки. Мабуть, щоб додати ваги арґументам про силу Росії, виставлено в Бостоні, в отих Атенах американської літератури, тричі драму під наголовком: „Мазепа, Гетьман України” (MAZEPA HETMAN OF THE UKRAINE, WRITTEN BY A GENTLEMAN).

У виданню ґазети “COLUMBIAN SENTINEL” з дня 6. березня 1811. p. появилося таке оголошення BOSTON THEATRE: „Досі ще не грана вистава. Сьогодні ввечір, 6. березня, буде виставлена траґедія в 5 актах, під назвою: „Мазепа: гетьман України, написана „джентелменом”. Особи зазначені такі: ролю Мазепи грає п. Дуф; прольоґ виголосить п. Боґан. В театральних замітках цієї ґазети є згадка про цю виставу, яка мусить зацікавити кожного українця простолійністю. Вона написана ще перед виставою, так сказатиб, для реклями, але віддає настрої читача, що знав цю траґедію ще перед її виставою. Замітка є доволі довга і тому подаємо її тут у перекладі в скороченню:

„Булоб смішно удавати і не признаватись, що нова траґедія, яку вперше виставляємо в нашому краю, а яка заслуговує на похвалу за свою ориґінальність і знаменитість, є дивом, яким Америка може повеличатися. З побіжного перечитання твору „Мазепа” ми легко схиляємося до віри, що вона багато причиниться до піднесення американської сцени.

„Драма починається хвилинною” — сказано дальше — „дуже цікавою для історика та автора біоґрафій, а ще важнішою для долі північної Европи; це частина часу, яка піднесла імя Петра Великого як войовника спід притемненого обрію до блискучої висоти воєнної слави. Битва під Полтавою, в якій Карло XII., найбільший войовник свого часу, зазнав поразки від Петра, дала йому підставу посягати щораз вище; ця битва є знана теж з поведінки отого світлого бунтаря, якого імя дає назву театральній пєсі, що перед нами. Цей бунтар спонукав Карла завернути із берегів Бористену (Дніпра) на Україну, обіцюючи йому союз, скріплення воєнних сил і харчів. Та хтось зрадив Петрови відчуження Мазепи і Петро на підставі тих інформацій повів скору акцію і малощо не зловив гетьмана, заки він іще самий зрозумів свою небезпеку. Він приневолив його тікати до Карла за охороною з малою горсткою вояків, невеликим скарбом і без ніяких воєнних припасів”.

„Дальше згадує автор замітки в „Коломбіян Сентинел”, що зміст драми обертається коло цього інциденту і висвітлює причини траґедії Мазепи.

В наступнім виданню ґазети „Коломбіян Сентинел” (вона виходила двічи в тиждень) з дня 9. березня 1811. р. поміщене оголошення про виставу „Мазепи”, що має відбутися 11. березня „на дохід автора”. І в цій ґазеті нема вже ніякої згадки опісля ані про виставу ні про автора. Але виходив у тому році в Бостоні ще другий часопис, теж двічи в тиждень, а це “INDEPENDENT CHRONICLE”. У виданню цього часопису з 7. березня є оголошення Бостонського Театру про другу виставу „Мазепи ”, дня 8. березня. Оголошення таке як у „Коломбіян Сентинел”, лише, що під оголошенням подана замітка під наг.: „Гетьман України”. В ній переповіджене вірно, хоч і коротко, відношення Росії й України перед битвою під Полтавою в 1709 р. У замітці сказано між ін.: „Тому, що Мазепа є єдиною правдивою особою в драмі, бо інші характери це видумка, тому завязки не можна досліджувати історично, але як продукт фантазії. І тому публика може видати свою безсторонну оцінку”.

Цим разом у театральній оповістці є теж подані особи драми і вони такі: Мазепа, Крамола, Добриня, Зерґа, Морано, Адольфус, Ґенерал, Єлисавета, Хльойра. Потім вичислені актори: Дуф, Ентвисл, Робинсон, Дартлі, Воґен, Фишер, Роберт, пані Дарлі, пані Павел. Загадочне те, що „Коломбіян Сентинел” не помістив ніякої критики після вистави, хоч так високо захвалював драму перед виставою. Але „Індепендент Кроникел” з 11. березня 1811., отже з дня, коли відбулася вистава втретє, помістила таку критику другої вистави:

„Мазепа, або гетьман України, виставлений вдруге в пятницю ввечір на повне вдоволення і признання публики. Драма зараховується до історичних траґедій, хоч імя героя є майже єдиною частиною пєси, за яку треба дати признання історії. Видумка оповідання є загалом ориґінальна, а могутність завязки, — яка прикувала публику — є виключно заслугою письменника”.

Опісля критик згадує про знамениту гру акторів; каже, що актори мали костюми відповідні до характерів, а про саму пєсу додає ще такі завваги:

„Думаємо, що оця траґедія є спробою у вищому стилю, ніж усі інші, що ми їх досі бачили в нашому місті”.

Оголошення про виставу „Мазепи, гетьман України” появилося теж у ґазеті “BOSTON PATRIOT”, з 24. квітня 1811. р., заповідаючи, що „первісний Епільоґ буде переповіджений у промові”. Після цього вже нема згадки про долю цієї драми-траґедії.

Анґлійський поет лорд Байрон написав 1816. р. поему „Мазепа”, в якій представляє утечу Мазепи, як молодого шляхтича, з двора польського короля в українські степи. У поемі Байрона представлено, як двораки привязали голого Мазепу до дикого татарського коня, він пігнав у степи і аж козаки його відвязали, а опісля зробили своїм гетьманом.

Це фантастичне оповідання Байрона підхопив Генрі Мильнер і на його підставі створив циркову штуку під наг.: „Мазепа і дикий татарський кінь”. Ця циркова вистава полонила фантазію наперед анґлійської публики, а від 1839. до 1878. р. була головною атракцією американських цирків і циркових театрів. Вона була розповсюджена головно завдяки акторці Ади Айзакс Менкен, що виконувала ролю Мазепи, привязаного до коня. В театральних оповістках з першої половини 19. століття є повно похвал для цієї акторки, яка славилася приязню французького письменника Олександра Діма (сина), та американського Марка Твена. Циркова трупа з акторкою Менкен обїхала американські міста від Атлянтійського океану аж до Мексикансього заливу, згадатиб лише про такі: Бостон, Ню Йорк, Філядельфія, Балтимор, Вашинґтон, Виксбурґ (Місісіпі), і т. і. Для схарактеризування цих вистав наведемо лише замітку із „Ню Йорк Клипер” (найстарший американський спортовий і театральний журнал), з дня 12. травня 1866. р., де сказано між ін.: „Театральною сензацією минулого тижня була поява Ади Менкен в театрі Бродвей в її особливій креації як „Мазепа”. Ледви чи треба згадувати, що театр був переповнений густою масою людей... Менкен є справді сензацією дня, а вистава „Мазепи” буде дальше відбуватися в театрі”.

При цій нагоді в журналі поміщена поема під наг.: „Правдива історія Мазепи і коня”, написана „людиною, що там був і тому знає ці відносини”. Поема зачинається словами (в перекладі): „На Україні жив страшний старезний чоловік...”.

Коли мова про похід Наполєона проти Росії, то в звязку з цим появилася в Бостоні в 1812. р. книжка „Сили Росії” (на випадок війни з Францією” (THE RESOURCES OF RUSSIA IN THE EVENT OF A WAR WITH FRANCE”), у якій згадано про перепис („цензус”) в Росії з р. 1719, а тоді цифри виказали, що в Росії, разом з Україною і ново підбитими краями, як Естонією, Лівонією й частю Фінляндії, число населення дійшло до 14 міліонів душ; в році 1794. було вже 32 міліони, а в 1811. р. воно досягло цифри 46 міліонів. При цій нагоді автор, Олексій Григорович Евстафіїв, подає коротку статистику й історію козаків. Він окремо згадує про козаків України, називаючи їх також „запорожцями”. При цій праці автор покликується на книжку Р. Вилсона “CAMPAIGN IN POLAND”, (1806—1807) видану в Лондоні, а в якій є докладна історія козаків.

Для підчеркнення заінтересовання козаками треба тут згадати про поему: “COSSACKS GRAVE”, поміщену в журналі “ATHENEUM”, (BOSTON, APRIL—SEPT. 1817).

Заінтересовання, яке виявилося в Америці до походу Наполєона, відбилося теж у виданню більше книжок про Росію, в яких згадана доля України. Такою книжкою є „Нова історія царя Петра Великого” (“A NEW HISTORY OF THE LIFE AND REIGN OF THE CZAR PETER THE GREAT” — BY THE AUTHOR OR THE CRITICAL REVIEW OF THE POLITICAL LIFE OF OLIVER CROMWELL), видана в місті MONTPELLIER (VT.) в 1811. Побіч порозкиданих по цілій книжці натяків про Україну, на стор. 4. розпочинається опис та історія України. Зачинається цей розділ словами:

„Цар має в своїм посіданню теж часть України поза Дніпром і тому вона називається Тогобічна Україна (UKRAINA ULTERIOR). Київ, на західнім березі Дніпра, є столицею... Інші міста там такі: Тираспіль, Чигирин, Канів. Острів Запороже є в спільнім посіданню поляків і москалів, котрі мають спільний обовязок боронити Україну на підставі договору в Андрусові”. Автор книжки щедро користав з історії про Петра Великого, написаної французьким фільософом Ф. М. Вольтером. Нове видання цієї праці появилося саме тоді в Парижі (в 1809. р.). У книжці, виданій у Монтпелієр, є поміщений опис походу Карла XII. на Україну і битву під Полтавою та участь у ній гетьмана Мазепи з козаками.

В 1811. році появилася в OTSEGO, N. Y., „Історія Карла XII.” (“THE HISTORY OF CHARLES XII., KING OF SWEDEN, BY FRANCOIS M. de VOLTAIRE, A NEW TRANSLATION FROM PARIS EDITION”). На стороні 130. починається опис України, а потім теж поміщений відомий пропамятний вислів Вольтера: „Україна все змагала до свободи, але тому, що була окружена Московщиною, Туреччиною й Польщею, вона все мусіла зміняти свого опікуна в одній із цих трьох держав”.

Цю книжку у французькій мові під наг. “HISTOIRE DE CHARLES XII., ROI DE SWEDE, PAR VOLTAIRE” видано теж в 1839. p. В Ню Йорку, а анґлійські переклади цілої історії Вольтера були в тому часі досить часті в Анґлії й Америці.

Після невдалого походу Наполєона з Москви появилася в 1825. р. у Філядельфії „Історія виправи Наполєона до Росії” в 1812. написана ґенералом Павлом Сеґір (“HISTORY OF THE EXPEDITION TO RUSSIA OF NAPALEON, BY GENERAL PHILIPP PAUL DE SEGUR”), у якій на стор. 94. переповідається, як поляки торгували з Наполєоном, щоб він прилучив до будучої польської держави Галичину. На це Наполєон відповів, що не може, бо має договір з австрійським цісарем, з ґарантією для його територій. А зате сказав він полякам таке: „Ви лише подбайте, щоб у Литві, Самоґітії, Вітебську, Полоцьку, Могилеві, Волині, в Україні і на Поділлю запанував такий настрій, який я завважав у Великій Польщі, а Провидіння увінчає наші змагання успіхом”.

Після упадку Наполєона і розвіяних надій на відбудову Польщі прибула в Америку дуже численна польська еміґрація і розпочала тут свою політичну працю. Вислідом її була між іншими книжка: “KRHITSIR, CHARLES V.: THE POLES IN THE U. S. OF AMERICA, PRECEDED BY THE EARLIEST HISTORY OF THE SLAVONIANS AND THE HISTORY OF POLAND” („Поляки в Америці„ з попередженням історії словян і історії Польщі), видана у Філядельфії 1837, а в ній повно натяків (правильних і баламутних), про Роксолянів, Русинів, Руснаків, Козаків та Україну.

Як довго йшла праця на полі української літератури в рідному краю, так довго вона находила відгомін і поза границями України в Европі, а звідси ці звістки діставалися в Америку. Як приклад цього находимо такі публікації:

“THE AMERICAN ECLECTIC, OF SELECTIONS FROM THE PERIODICAL LITERATURE OF ALL FOREIGN COUNTRIES,” (NEW YORK AND BOSTON, VOL. I., MARCH, 1841. No. II.) на стоp. 332 містить: “THE HISTORY AND LITERATURE OF COSSACKS: SONGS OF UKRAINE” („Історія і література козаків: Пісні України”), у котрій за лондонським “FOREIGN QUARTERLY REVIEW” обговорені докладно Українські Пісні, видані П. Максимовичем у Москві в 1834. р. При цій нагоді написана дуже тепла корота історія українських козаків з таким виясненням питання, чому про цю справу так мало світ знає:

„Мало предметів історичного розсліду мало таке мале щастя, що їх ще гірше розуміли, ніж мали козаки; а чей про них пишуть і про них розправляють всі народи Европи. Причиною цього позірного промаху є в части незнання словянських мов, що панує загалом між авторами; дальше: різнородні мильні звідомлення, поширювані подорожними...; а до того треба ще додати національну зависть до козаків, котрі, стративши цілковито свою політичну незалежність і свободу, всетаки переказали потомности незнищиму признаку своєї національности, звичаїв, обичаїв і своєї поезії. Це питання щойно треба буде розвязати...”

Про збірку Максимовича згадано, що вона обіймає 3,000 пісень України, а потім подано таку характеристику: „Ці пісні, з котрих деякі моглиб радше бути названі епічними поемами; колиб їх упорядкувати з талантом... вони моглиб справедливо заняти місце побіч (німецької епопеї) „Нібелюнґи”, як уже не побіч самої (грецької) „Іліяди”. У статті подана характеристика поезій, виїмки й переклади, між іншими переклад думи про „Побіг трьох братів з Азова”.

До цієї катеґорії писань належить стаття “BALLADS AND BARDS OF UKRAINE, BY SARAH B. WISTER,” („Баляди й кобзарі України”) поміщеної В “LIPPINCOTT’S MAGAZINE”. (PHILADELPHIA, MARCH 1875. VOL XVI. PAGE 724). Авторка покликується на розвідки про цю справу написані Анатолем Лєрой Боаліє і Альфредом Рамбо в французькім журналі “REVUE DE DEUX MONDES”.

У статті поміщена коротка історія України, подана характеристика козацьких дум, а обговорена теж збірка української народньої поезії видана П. Кулішем.

Багато місця присвячено історії, етноґрафії, ґеоґрафічному розміщенню народу, що його називає “RUSSINIAKS, RUTHENIANS, RUSSINIANS, MALO-RUSSIANS” автор, що назвав себе прибраним іменем ТАВVІ, в книжці “HISTORICAL REVIEW („Історичний огляд”) OF SLAVIC NATIONS, WITH A SKETCH OF POPULAR POETRY” з передним словом Едварда Poбінсона. Цю книжку видала фірма G. Р. PUTNAM в 1850 р. в Ню Йорку. Згадуючи про плодовиті степи України, автор твердить теж, що там процвитає й народня поезія, поширювана бандуристами і передає зразки цієї поезії в перекладах. Ці зразки взяв автор із статті Срезневського, поміщеній в „Кієвській Старині” з 1857, під наг. „Історія Запорозьких Козаків”. Замітний є переклад думи „Плач за осаулом Пушкарем”, у якій „Україна плаче за ним і за своєю долею”. Поданий також зразок поезії з Галичини („Мертва Любов”). На кінці автор відсилає читача, щоб він пошукав більше вістей про народню поезію України в журналі: QUARTERLY REVIEW, VOL. XXVI., No. 51.

Незалежно від цих оглядів помістив ТНЕ ALASKAN HERALD (двотижневик), видаваний у Сан Френсиско, Каліфорнія, з 1. березня 1868. статтю о. А. Гончаренка, під наг. “CURIOUS IDEAS OF THE POET TARAS SHEVCHENKO” — Цікаві думки поета Тараса Шевченка”.

Незвичайне поводження мала в Америці повість “FOR THE RIGHT” („За право”), написана Карлом Емілем Францосом, (по німецьки) ще перед 1850 р. і перекладена на анґлійську мову Юлією Сутер. Повість, основана на тлі боротьби гуцульського провідника Тараса проти польських панів, діждалася кілька видань. До видання накладні HARPER AND BROTHERS у Ню Йорку в “CONTINENTAL CLASSICS, VOL. VII. AND VIII.” написав передне слово Джордж Макдоналд, а в ньому замітні такі думки: „Наскільки оповідання оперте на правді, я не можу сказати. Знати, що загалом колись жив такий чоловік, як змальований тут, може причинитися до набрання нового почування сили й обовязку. Бо тут маємо людину, яка жила по геройськи, не маючи нізвідки помочи від цього, що звичайно називається освітою. Але хай оповідання навіть буде вислідом фантазії, то остане знаменним фактом, що ота ґенерація видала людину, спосібну до такого ідеалу”.

Треба тут згадати про спроби дослідів д-ра Василя Галича, який відкрив перші згадки про Україну в таких виданнях: “A COMPEND OF HISTORY”, VOL. I., BY SAMUEL WHELPLEY, BOSTON, 1825; a B 1829. писав JAMES MATSULEY про козаків з України сперед 100 літ в “NATURAL, STATISTICAL AND CIVIL HISTORY OF NEW YORK, VOL. 2, PAGE 207”.

Мабуть найвірніші відомости в Америці про Україну містили науково видані праці з ґеоґрафії, звичайно перемішані історичними натяками та прикладами. Крім цього не брак теж безсторонних інших видань зі згадками про Україну.

Науково і джерельно написана „Універсальна Ґеоґрафія” М. Малті-Бруном (“UNIVERSAL GEOGRAPHY”, BY М. MALTE-BRUN) діждалася кількох видань. У IV. томі, видання з 1829. р. у Філядельфії, на стор. 46. сказано між ін.: „Словянські народи, відповідно до своїх діялєктів, поділені на три галузі: перша, Східно-словянська, яка обіймає східних словян, між ними росіян, що походять з роксолянів, словян 1 скандинавців; русняків у Галичині; сербів, або словян над Дунаєм; словаків, хорватів та інших”. На 2. стороні є вичислені словянськї народи, на підставі поділу Добровського і Фатера. До Східної і Південної галузі, як каже автор, належать такі: 1. Руси, змішані з роксолянами, словянами і ґотами, а це: а) велико-руси з Новгорода, Москви й Суздалю; в) мало-руси з Києва й України; с) русняки або „орос” з Галичини й Горішньої Угорщини; д) козаки, помішані з татарами.

Руські діялєкти: а) велико-руський (мова писана); б) діялєкт суздальський, найбільше різнородний; в) діялєкт України або Мало-Росії; г) русняцький, дуже старовинний діялєкт; ґ) русько-литовський, що походить від кривичів; д) русько-козацький.

Подаючи ґеоґрафію Учорщини пишеться в цій книжці на стор. 173: „Русняки, або червоно-руси замешкують майже виключно північно-західну частину краю... “ROUSNIACS OR RUTHENIANS”, яких деколи називають греками ізза їх реліґії, походять з Червоної Руси або східної Галичини, звідки їх вигнали громадянські війни, зміни династій, або февдальний гніт. Вони поселилися в Угорщині коло 12. століття... Приміщені на границях своєї рідної землі, вони мішаються зі своїми земляками в Галичині, а в округах Станіс зі словянами Стрия та Самбоса. Той самий нарід виеміґрував на Буковину, а навіть да Трансильванії; в тім останнім краю їх змішують з волохами. Їх число на Угорщині не менше як 360,000 душ”. Опісля йде ширший опис характеру народу. 

Про Україну і її нарід під царями поміщений широкий опис при нагоді опису ґеоґрафії Росії. На стор. 211. говориться про ріку Дніпро, який наводнює ґубернії: Катеринославську, Херсонську і Тавриду — „всі вони творили давніше Малу Татарію”. Згадується про пороги на Дніпрі і про Запорозьких Козаків, а про Одесу сказано, що через цей порт вивозять все збіжжа, шкіри, дерево та віск з України.

Окремо описується в книжці „Мало-Росію”, як край козаків. Сказано там, що „словяни з Києва творили зовсім відрубну кольонію від новгородських словян, їх спосіб правління не був такий самий і їх доля була зовсім інша. У своїй мові, звичаях, а навіть і фізичній будові це зовсім окремий нарід. Малоруси тепер заселюють Україну, або ґубернії: Київську, Чернигівську, Новгорода-Сіверського, Курську, Орельську і Тамбовську”.

Довше застановляється автор книжки над Козаками Малоросії, а потім над Козаками Російської України. Згадує про війну Мазепи і наступну їх історію аж до знищення Запорозької Січи в 1775.

На стороні 307. автор причисляє до Мало-Росії ґубернії: Київ, Чернигів, Полтаву й Харків, „а до неї треба ще додати польські провінції Поділля й Волині.. Всі селяни в тих провінціях були русняки або малоруси, не обзнайомлені з мовою і звичаями поляків... Тому Мало-Росія і Польська Україна творять край з 32,156 квадратових миль, а населення там є не менше як 9,200,000 душ, майже по рівні розміщеного по обох берегах Дніпра”. Україна — за описом автора — це велика рівнина, поперетинана незначними височинами, з великими природними багацтвами, а „нарід на Російській Україні не є упідлений неволею (стор. 308.). Малоруси, які творять подавляючу масу суспільности, втішаються особистою свободою; вони або „однодворці” або „посадники”. Вони вітверті, гостинні і веселі... вони не мають невільників і радше відзначаються чеснотами ніж пороками свого стану”... „Малоруси (стор. 312) є далеко більше старинного походження ніж великоруси; затримують свою національну фізіономію і їх легко пізнати по їх гарніших рисах, темних і синіх очах, високою поставою і більше гармонійною мовою... Моральний характер не тойсамий. Великоруси самолюби, підступні, захланні... Малоруси неметкі, добродушні, щедрі; вони ніколи не думають про завтра, користають із свого лагідного клімату і рідко працюють, хіба, що приневолені конечністю... Малоруси зазнали довгої неволі від поляків, але вони не спідліли, як, от великоруси... Вільний і завзятий нарід козаків злагіднів через зносини з чужинцями, але вони походять з малорусів. Великоруси, навпаки, приноровилися до ярма упродовж століть і через свої звязки з фінами”.

Окремо описується в книжці Польську Україну у звязку з Польщею; там повно натяків на велику старинність цеї частини України, на характер і культуру народу і на спільність цього народу з населенням північної Угорщини та Російської України.

Подібний опис характеру козаків і населення України находимо в іншій книжці, а нею є: „Історія Европи від 1789 до 1815” (“HISTORY OF EUROPE FROM THE COMMENCEMENT OF FRENCH REVOLUTION IN 1789 TO THE RESTORATION OF THE BOURBONS IN 1815, BY ARCHIBALD ALISON, F. R. S. E. IN 4 VOLUMS”.). В четвертому томі виданім у Ню Йорку 1843. на стор. 14. читаємо у звязку з історією Росії, про козаків, що замешкують плодовиті землі, подібні до земель України. Описуючи в чудових красках саму Україну, згадує автор про чисті і гарні хати українців у протиставленню до брудних хлопів Великоросії. Загалом характеристика козаків і населення України подана так барвно і принадно, що варт її видати окремо.

Найдальше у похвалах самостійного характеру й історії та ґеоґрафії України й її населення пішов Гю Морей, автор „Ґеоґрафії всіх Народів” (“THE ENCYCLOPAEDIA OR GEOGRAPHY OF ALL NATIONS”, BY HUGH MURRAY, F. R. S. E.) виданій у Філядельфії в 1852. р. У II. томі, при описі земель Росії на стор. 164. вирізнює автор окремо Мало-Росію і до неї зараховує ґубернії: Київ, Слобідську Україну (Харків), Полтаву, Чернигів; а окремо відзначує Південну Росію з ґуберніями: Катеринослав, Херсон, Таврида, Басарабія, Область Донських Козаків. Переповівши вичерпно історію України й Козаків, багатства краю, автор подає до відома (на стор. 170), що:

„Біло-або Мало-Росія, звана також Україною, перейшла різні революції. Це був осередок Руси, як це було знане грекам, коли то її столиця Київ славився як суперник Царгороду... Малоруси є зовсім окремою нацією, рішучо вищою від великорусів. За словами д-ра Кларка, малоруси перевищають їх ві всім, в чім лише одна кляса людей може перевищити другу: в роботящости, чесности, ввічливости, чистоті, зручности. Їх хати дбайливо вибілені, в середині обстановлені, прегарно чисті. Мало-Росія є один великий плодючий край, не так зле загосподарений як решта (царської) імперії і тому численніше заселений. Старинне і почитане місто Київ положене маєстатично як амфітеатер на горбах понад широко розлитим Дніпром...

„Південна Росія є продовженням рівнини або степів аж до Чорного моря... Петро і Катерина насадили тут цивілізацію, яка тепер видає плоди. Дехто навіть передбачує, що цей край йде на стрічу добі, коли він скине російське ярмо і створить свою незалежну державу”

Забагато часу забралоб виписувати тут усі американські голоси в користь відрубности і самостійности українського народу в першій половині 19. століття. Але з цього, що досі сказане, ясно пізнати, що світ признавав і розумів вартість України і українського народу.

Не диво, що царський уряд робив усе можливе, щоби спинити розвиток українського народу, а перед світом виказати, що нема ніякого українського народу.

Якими дорогами йшла дипльоматична інтриґа Росії для затемнення української справи в Америці після заборони українського слова на Україні, нелегко віднайти. Але є згадки про інші затії.

В ґазеті PUBLIC OPINION у Сан Френсиско, поміщена 8. червня 1889. р. стаття про російську православну церкву як про інструмент царського уряду для поширення русифікації різних еміґрантів в Америці.

В подібнім дусі появилася в ґазеті NEW YORK TIMES, з неділі, 16. березня 1913., стаття під наг. “RUSSIA’S CONSPIRACY AGAINST AMERICANIZING ALIENS” („Російська конспірація проти американізації чужинних іміґрантів”) у якій між ін. наглядно виказані затії російського церковного Синоду на знищення української церкви в Америці. Та все те показалося безуспішне, коли завалилася царська держава в 1917. році.

Оця праця не була би заокруглена, колиб не подати згадки про мапи України сперед 1876. р. Тут треба ствердити, що Америка дбала про видавання мап свого континенту, а для европейських мап були здавна славні картоґрафічні інститути в Амстердамі (Голяндія), Парижу (Франція), Оксфорді і Лондоні (Анґлія), в Норемберзі (Німеччина). Мапами й атлясами видаваними в повище згаданих містах користувалася Америка і тому майже кожна важніша бібліотека в Америці має велику кількість цих атлясів і мап. На них здавна (ще від 1650. р.) була зазначена Україна як край Козаків, або поодинокі провінції — землі України, всеодно, чи то тоді як Україна була самостійною державою чи як частина Польщі або Росії. Це бачимо наглядно в тих мапах, що поміщені в виданнях анґлійською мовою про Україну (як от: Історія України видана заходами У. Н. Союзу, п. н.: “A HISTORY OF UKRAINE, BY MICHAEL HRUSHEVSKY”, COPYRIGHT, 1941.)

З мап, виданих в Америці, годиться згадати: “A COMPLETE ATLAS, BY М. LAVOISNE, ТО THE BEGINNING OF THE YEAR 1821”, виданий у Філядельфії. В цій мапі на території України під Росією є написи: “WHITE RUSSIA, LITTLE RUSSIA, UKRAIN”.

У “COLTON’S ATLAS OF THE WORLD”, виданім у Ню Йорку в 1858, на мапі Російської Імперії („політичний поділ”) зазначено ще: “LITTLE RUSSIA” — “SOUTH RUSSIA” (“NEW RUSSIA”).

На мапах, виданих в Америці після 1876., або ще й на якийсь час перед тим, не подавано вже назви ні “UKRAINE”, ні “LITTLE RUSSIA” — лише ґубернії. А на мапах Австрії здавна була назва Галичини — “GALICIA”, як української провінції, ще з часів окремої Галицької Держави, без додатку „Руси” чи „України”.

Щойно нова доба в історії України від 1917. та 1918. р. принесла зміну і в цій справі. А це знов стверджує історичну правду про світове значіння, яке має для кожнього народу власна державність.