З свого досвіду можу сказати, що властива українська свідомість зачала в Америці масово підніматись головно в часі минулої світової війни, в роках 1917-1918. Як з вибухом революції в Росії понеслось по світі українське імя, то тоді вже легко було знайти українців навіть у найтемніших закутинах, особливо як американські часописи зачали писати, що Україна намагається стати самостійною державою. Тоді трапилось мені навіть таке, що як я був Дубюк (Айова) в склепі одіння, то власник, жид Метольський, запевняв мене, що в тому місті є „много правдивих українців”. І подав мені кілька адрес. В суботу пішов їх відвідувати. Більшість з них була в дома, бо був сабаш. Я сказав їм, що мене поінформовано, що вони українці, то я, студент-українець, прийшов з ними ближче познайомитись. Можу сказати, що вони приймали мене чемно й до українства признавались. А один з них розповів мені пригоду з дитячих літ з Іґнацом Падеревским. Каже, що малими хлопцями вони бавились в українськім селі на Поділлю. Малий Іґнац мав бути „пекаром”, а жидівський хлопчина „хлібом”. Тоді Іґнац мало не спалив того жидівського хлопця, бо запхав його в піч, а при отворі наложив дров та запалив їх.

Таких українців-жидів стрічав я і по інших містах. По великих центрах мусить бути їх далеко більше. Та всі вони є властиво поза межами американсько-українського громадського життя.

В 1916 році зайшов я до одної майнерської оселі недалеко Юніонтавн, Па. Там було кілька українських родин. Найстарший з вуглекопів-українців походив десь спід Перемишля. Він запросив мене, щоб я зайшов до хати прочитати йому якісь папери, писані по анґлійськи. Як я зачав розглядати ті папери, то очам своїм не вірив, чи це правда, що я читаю. Я побачив, що цей простий вуглекоп є, як на українські відносини, великим багатирем. Питаю, як він дійшов до тих грошей, про які пишеться в паперах. Розповів, що як спершу працював, то давав заощаджені центи до банку, де вони пропадали. Тому попросив компанію, щоби йому виплачували тільки якусь малу частину платні на прожиток, а решту задержували на його рахунок. Ось так він став „компаністом” і як такий мав роботу навіть у часах найбільшого безробіття, себто в роках 1897 і 1907. Будучи вдівцем видавав дуже мало, а решту щадив. Папери, що він мені дав причитати, то були річні звіти компанії про його маєтковий стан, себто про майно з інвестицій, як і про те, що йому лишилось з заробітку. Було теж запрошення компанії щоби прийшов на річні збори. Та він на ніякі збори ніколи не ходив, по анґлійськи дуже мало розумів, а навіть ломав і по українськи, змішуючи різні слова, словацькі, хорватські й литовські. Згідно з паперами, його маєток виносив чверть міліона долярів. Я йому пояснив, що це такі гроші, що він може їх оставити в компанії й жити вигідно з процентів, не потребуючи більше працювати в майні. Та він махнув рукою і каже: „Е, що там! В майнах я люблю робити. Як хочу, то роблю, а як ні, то засплю і сплю, поки щурі мене не збудять. Ого, мене з роботи ніхто не викине!”

Я стрічав більше наших людей, йому подібних, тільки не таких багатих. Є вони в Міннесоті, Мішиґен, Індіяна, Огайо, Ілиной. Їх число може досягати навіть до 20,000 осіб! Люди ті займаються головно фізичною працею. Частина є при рільництві; мають власні господарства, або їх виарендовують, особливо на полудні; знов ішні працюють на господарстві як наймити, головно в Норт Дакоті. Більшість працює по фабриках. Від двох до трьох тисяч працює в Минесоті, Вискансин і Мишиґен в майнах залізної руди, найбільше в Минесоті. Є теж і на лісних роботах і при залізницях. В Монтані є їх більше, але тоді, як є добрі роботи в копальнях залізної руди. Інші займаються там рільництвом біля села Скобей. Є їх там більше і почали орґанізувати свою церкву, приймаючи різних „мандрівних” духовників. Кількох мають більші ренчі, себто займаються годівлею більшого числа худоби на мясо. У стейті Тексас є сотки наших людей, що працюють у копальнях. Є там мала горстка українських бизнесменів, вікночистів, що є свідомими і патріотичними людьми, подібно, як є ними ті, що живуть в Ню Орлінс. Про них є час від часу чутки в нашій пресі.

Стрічав я теж кілька українських подорожуючих агентів, професійних атлєтів (бейзбол), різного роду бизнесменів, склепарів, корчмарів, вікночистів, голярників, а в Монтані, Норт Дакоті і Дулуг по одному готелеви. У перших двох українки є власниками. З професіоналістів-скитальців то вчителі ведуть перід, а найбільше їх в Норт Дакоті й Пенсилвенії. Є вони по фармах у початкових школах, як і є по каледжах і університетах, а число їх росте з кожним роком. До другої світової війни я знав про біля 150 вчителів-українців по американських школах. Є теж і кілька інжинірів-скитальців. Многі з них зачали зо мною переписуватись як Юнайтед Прес подала по Америці згадку про мою книжку ‘‘Ukrainians in the United States”.

Але є теж ще одна скитальча катеґорія: це пройдисвіти і ошуканці. Перед такими були нераз остороги в українській пресі. Та в глухих закутинах люди несвідомі й преси не читають. Такі закутини це для волоцюгів найкраще поле для полису. Такими пройдисвітами, що обдурюють тих нещасних наших людей-скитальців, є українці, але й інші, що говорять „по нашому”. Одного поляка, що мав „пересилкове бюро” і панатягав наших людей, арештовано в Бостоні в 1917 році, та він утік і вештається в „польській одежі” під різними прізвищами. Інспектор пошти в Нюарку показував мені многі листи від українців, що їх він грубо ошукав, не висилаючи їм грошей. Знаю про одного „вітця духовного”, що обїздить ті глухі закутини і живе як воробець без праці тільки завдяки чорній сорочці й обдертому ковнірикови. Він пробував дурити наших людей і в Норт Дакоті й „висвячувати в попи”. Там я пізнав теж і такого поляка, що добре говорить по українськи і добрий балакайло, а жиє тільки з того, що натягає наших людей. Цей волоцюга ще й хвалиться тим, що на нього навіть найлютіші пси не гавкають, а тільки по приятельськи хвостами махають, як його зустрінуть. А це важне, бо інакше його до хати не пустилиб. Знов фармері бояться його, щоб їх не обікрав, коли таку в псів ласку має.

Скиталці, про котрих згадую, є з соціяльного боку дуже нещасливими. Вони почувають себе сиротами. Живуть без своєї церкви, школи і ґазети, та без свого товариства. Можуть тільки листуватись з своїми людьми. А що так жити годі, то пристають до чужих церков і товариства. Не весело їм там, але платять і тихо сидять. Як десь є близько якась словянська орґанізація чи церква, то тамтуди ідуть. І так приступають до польських у Милвокі, Тексас і біля Стівенс Пойнт (Вискансин) та Дулут, або до словацьких. Де нема словянської церкви, ідуть до айриських церков, або до протестантських. Замітне, що ті люди-скитальці не американізуються так скоро, як можнаб надіятись. В Тексас і Вискансин спершу стають „латинниками”, чи там поляками, а потім доперва зачинають американізуватись. Там нетяжко стрінути тут роджених, що по анґлійськи говорять з таким самим трудом, як їхні батьки-іміґранти. Часописів ті люди майже не читають. Скільки я не намовляв наших у Норт Дакоті, щоб читали свої часописи, а все осталось без успіхів, хоч роздавав часописи даром. Читали деколи російські ґазети. Усіх тих людей треба вважати за пропащих. Правда, вони нераз тужать за своїми людьми і за якимсь громадським життям, бажаючи жити серед українського гурту. Та на тому і кінчиться. В таких громадах, як от в Норт Дакоті, найбільшого лиха наробив царизм. Бувало в малій громаді нараз по двох священиків і по дві церкви, а згодом обидві порожні. Подібне діється тут і там в Пенсилвенії.

Найважніша скиталська громада, на яку слід звернути завчасу пильну увагу, це та, що повстала в часі цеї війни в Вашинґтоні, нашій столиці. Там є значне число молодих і спосібних людей з різних сторін краю і їх треба доконче зорґанізувати, щоб вони краще почувались товарисько, а теж набрали більшої української свідомости, зокрема українського знання, бо тепер так буває, що нераз американець не-українець знає більше про Україну від такого, що є з української крови. А такого не повинно бути принаймні в такому великому центрі як у Вашинґтоні.

Від яких ЗО років працюю над українською статистикою в Америці. Перечитую постійно всю українську пресу, а теж і москвофільську. Переглядаю різні статистики. А проте мушу пуститись на здогад, якщо хотів би означити число українських скиталців. Ще іміґраційні статистичні дані дають найпевніші дані щодо цього, з якої народности хто куди їхав. Отже в роках 1899-1930 українці-скиталці були в такому числі й в таких стейтах:

Отже разом було їх 6,089. В тому самому часі приїхало українців до всіх стейтів 268,898. Значить, що тільки 2% розїхалось далеко від своїх. Та це число не відповідає дійсности. Знаю з власного досвіду, що в такій Пенсилвенії, де живе найбільше українців, є теж і найбільше число незорґанізованих українців, головно по майнерських селах і фармах. А Пенсилвенія не є врахована до вище згаданої статистики.