Нарешті він ту свою церкву знайшов. Приїхав перший священик, о. Іван Волинський, в грудні 1884 року. **) Мушу сказати, що о. Волинський був незвичайно енерґічний і трудячий чоловік. Крім орґанізування церков він орґанізував коперативні склепи в Шенандоа, Шамокін, Олифант. А були це властиво банки, в яких наші люди в початках складали гроші. По його виїзді були найстарші священики з Галичини оо. Обушкевич, Грушка, Констанкевич, Полянський. З угорських оо. С. Дзубай, Евг. Волкай, Лавришин та інші. Найстарші церкви наші: Шенандоа — 1884, Фріленд — 1888, Міннеаполіс — 1887, Мавнт Кармел — 1886, Маганой Ситі — 1890, Джерзі Ситі — 1890, Питсбурґ — 1891.

Зараз, таки 18. січня 1885 року, як о. Волянський зорґанізував церкву в Шенандоа, заложив і братство св. Михаїла на взірець давних церковних братств на Україні, з тим додатком, що братства в Америці мали ще й ціль матеріальної підмоги. А в 1887 році засновано братство св. Кирила і Методія в Шамокін, котре треба вважати основателем У. Н. Союзу.

Вже в 1891 році українські католицькі священики враз з о. Обушкевичем закладають орґанізацію під назвою „Соєдиненіє греко-католицьких русских Братств” і для інтересів тої орґанізації видають „Американсько-Русский Вістник”. Предсідником став Гринчак Смит з Маганой Ситі, а редактором Юрій Жаткович. Мадярський дух угро-руських священиків, босівство, як і лиха господарка спонукали о. Констанкевича на конвенції в Скрентоні в 1893 році до гострого виступу проти урядників „Соєдиненія” і з недвозначною заявою, що галицьким українцям нема місця в „Соєдиненію”. Вже на другий рік (1894) виготовлено статути для нової орґанізації і 22. лютого 1894 відбулись в Шамокін перші збори ново залиженої орґанізації — „Руського Народного Союза”.

До розвою Р. Н. Союзу треба було доконче часописи. Та вже була „Свобода”, яку заложив в 1893 році і видавав, сказатиб, своїм коштом о. Гр. Грушка в Джерзі Ситі, Н. Дж. Перед тим виходила „Америка”, відтак „Руске Слово”, що видавав о. Андрухович. Отже під той час в 1895 вже були дві орґанізації запомогові, Соєдиненіє та Р. Н. Союз, та дві тижневі ґазети, Ам. Р. Вістник і Свобода. Між тими двома орґанізаціями і їхніми орґанами велась завзята боротьба за члени, як і за напрям. А. Р. Вістник заступав напрям москвофільський з дуже баламутною закраскою греко-католицизму, а Свобода стояла на яснім народнім українськім ґрунті.

Ось такі були перші початки орґанізації української іміґрації.

Друга доба зачинається від приїзду кількох молодих священиків, що їх кацапи прозвали „попиками-радикалами”. До праці треба було більше інтеліґентних молодих сил, котріб цілу свою молодечу енерґію, свої спосібности, увесь час, словом самих себе вцілости посвятили церковно-народній роботі, Це зрозуміли в краю вчасти і церковна влада, світські-патріоти, особливо д-р Евген Олесницький і його товариші, що разом з ним створили високо-політичну не всім відому орґанізацію. Та світських людей не мож було висилати до Америки, бо для них не було між українським народом крім дяківства ніякого іншого заняття. Одинокі священики могли знайти хліб, а притім віддати свою працю для орґанізації українців-іміґрантів. Перший з тих молодих священиків приїхав до Мавнт Кармел о. Нестор Дмитрів 4. березня 1895 р. Відтак 6. липня цього року о. Микола Стефанович, а 2. грудня Іван Ардан.

Церковне, просвітнє та орґанізаційне життя гуртувалось тоді біля церкви, Союза і Свободи, тому не можна ніщо говорити про тодішнє життя не згадуючи тих трьох чинників в життю тодішніх іміґрантів. Вже на другій головній конвенції Союза вибрано о. Н. Дмитрова головним секретарем. Свободу, що виходила в Джерзі Ситі під редакцією о. Гр. Грушки перенесено в 1896 р. до Шамокін, але вже з днем 2. липня 1896 р. виходить в Мт. Кармел, де проживав редактор о. Дмитрів.

В 1897 р. появився в друкарні Свободи перший русько-американський Калєндар. Була це перша українська книжка, друкована в Америці.

Як кому тепер попадуться в руки перші річники Свободи або Калєндаря, він, не знаючи тодішніх обставин, здивується, що ми, молоді українці, видавали ґазету і книжку етимольоґією з різними йорчиками та вживали назви „русин”, а не українець. Та треба розуміти тодішні часи. Наші іміґранти були виключно лемки, що принесли з собою впрост ненависть до фонетики, а назва „українець” була для них синонімом поляка, або просто чорта з рогами. Тому ми мусіли йти між лемків обережно, щоб їх не дражнити. . .

В березні 1897 року приїхав о. Степан Макар і обняв парохію в Мт. Кармел, а також редакцію Свободи з днем 1. квітня, а о. Дмитрів виїхав до Канади в ціли орґанізовання тамошніх перших поселенців.

В 1897 році, 21. грудня приїхали ще: о. Антін Бончевський, осів в Ансонії (і там помер 1903 р.), як і о. Микола Підгорецький, що осів в Джерзі Ситі. Було нас отже в тому році сім робітників-священиків та один одинокий світський інтеліґент, д-р Володимир Сіменович, котрий від 1894 р. практикував в Шікаґо.

В церковних справах панував хаос. Латинські єпископи держались дальшої політики іґноровання нашого обряду тай ми самі не дуже були охочі пхатися під їхню юрисдикцію. В церковних громадах панували або босівство кураторів, звичайно коршмарів, або анархія. Нові громади домагались священиків, а власти в Галичині були безпомічні.

В 1898 р. скликано зїзд священиків і світських делєґатів з кожної громади до Шамокін і там по довгих нарадах вибрано Народну Церковну Раду, до котрої входили члени з священиків і світських людей та принято начерк статута. Та „Церковна Рада” була наче консисторія і вона зовсім успішно управляла ділами церкви.

„Союз” — тоді одинока наша запомогова орґанізація — зростав. Ми по черзі були безплатними секретарями і предсідниками. І так по черзі секретарями: о. Н. Констанкевич, о. Н. Дмитрів, о. Н. Стефанович, Іван Ардан, о. А. Бончевський, а відтак уже платні секретарі: Денис Пирч, Семен Ядловський та інші. Предсідником Союзу був вибраний Антін Бончевський на конвенції в Пітсбурзі в 1900 р. Знов о. Стефанович був предсідником конвенції Союзу в Джерзі Ситі в 1902 р., коли то виметено ренеґатів кацапів і виведено українську ідею на ясний путь.

Старий вже тоді о. Теофан Обушкевич, невдоволений „клятими” українцями і їх фонетикою, заложив ґазету „Поступ” (пізніша: „Правда”), якої редактором наставив дяка Віктора Гладика, і тою ґазеткою безчестив всьо, що українське, намагаючись взяти Союз під свою контролю. На конвенції в Джерзі Ситі спинилась завзята боротьба між двома таборами і як ми побили кацапів на голову, вони виступили з Союза і заложили свою орґанізацію „Общество Русских Братств”, а Газетку назвали „Правда”.

В тих часах почалась масова іміґрація з Сх. Галичини, особливо з Поділля. Іміґрація наша скріпилась через те національно свідомим елєментом. Прийшли люди письменні, інтеліґентні. Союз почав зростати і поширювати свою діяльність і на просвітнє поле. Свобода зачала видавати просвітні книжочки, а щороку обємисту книгу-калєндар. В 1901 році вона переходить до Олифанту і її редагує довгі літа Іван Ардан.

До нас приходять нові українські священики: Павло Тимкевич, Ал. Улицький, Д. Добротвор, Кульчицький Цмайло, М. Струтинський, Лев Левицький і Йосиф Чаплинський. Та на полі церковної орґанізації не було ладу через брак голови — єпископа. Ми представляли положення церковній владі, раз-у-раз просили і просили, а вкінці, як не стало вже терпцю, на зїзді в Гарісбурзі, в 1903 році, загрозили. . . Наслідки вийшли корисні. Рим зрозумів, що не можна нашої церкви іґнорувати та іменував єпископа в особі С. С. Ортинського, що приїхав до нас 27. серпня 1907 року.