Чом і Чым Горит Ватра

Рівно двадцет років тому Добрий Бог позволив мі першы раз видіти горы. Нашы Горы, єдины на світі, якы серце пише великом буквом. Добрий Бог — лем Він знав як єм іх кохав.

Во чреві матері вывезли мя з них. Не дали ся вродити серед черкоту потічка, немовлячыма очыма раз лем хоцбы пізріти на зелены верхы Лемковины. А запамятав бым іх. Не дали! І треба было, уж коли ся жыло, уж там ходити за няньом, потігати іх рукав і мамин кабат сіпати:

— Няню, нянюську, а нарысуйте мі Чершлю; мамусю, а Грибів більший од Лігниці?

І малювали няньо олувком і словами горы, мамина пісня шум ялиц родила, ожывляла. Довгыма зимовыма вечерами дудніла Гершкова корчма, вагонами силы нечысты блукали. I росли в моім маленькым серци горы великы, штораз більшы, повны таємниц і болю. Росла любов, духова, безтілесна. Лем предмету той любови довго не суджено было обняти очами, дітхнути, притулити.

Але пришов такій час, такій ден, коли добры, літні уж родиче повіли:

— Іхайте, сыночкы, дозбераме сами сіно, іхайте!

О перший стрічы з горами писав єм давно, давно тому на «Лемківскій Сторінці» (може то было навет іщы «Лемківскє Слово»). Мам незмірну охоту і тепер, з перспектывы років поділити ся тамтыма пережытями, але мам одночасно свідоміст, што не можу заняти дуже місця на сторінках «Голосу Ватры», голосу, якій зродив ся в тяжкых болізнях і якій має можливіст зазвучати лем раз до рока. Слівце лем речу! Заворожыли мя жывы горы! І мусів єм одвиджувати іх кождого року.


Petro Murianka
Петро Мурянка (Трохановскый) чытат своі вершы

Пришов і такій час, такій ден, коли вернули мы до гір на завсе. Не до рідного села, бо там не было для нас місця, але і ту, де місце ся нашло, яличкы рідным шумят.

Черкнув єм тых пару слів о собі, о своіх мріях, о надіях, якы ся по части сповнили. А кілько было подібных мі, кілько было такых, котрым не меньше, а може барже не давала жыти безмежна туга? Было і є іх соткы, тисячы. Як писав Семан Мадзелян — в погідний ден позерают на Снєжку в Карконошах і біль ім гыртан давит.

Чом не зобрати ся разом? Чом не поділити ся пережытым, не зрадити надій? Втовды, як по сповіди — легшым стає ся ден.


MurBook
Книжка-твір Петра Трохановского

Ходили, блудили головом такы думкы, але треба было іскоркы, жебы рознітила оген, жебы запалила любов тых соток, тисячи сердец. Жебы розгоріла великом, стихійном ватром, великой, спільной любови.

І пришов час і вродив ся такій ден. В єдній з соток перебесідуваных годин рюк до мя Владко Грабан:

— Петре, зорганізуйме злет лемківской молодежы!

— Зорганізуйме!

Од думкы до діла дорога далека. З двох кырмаків не накладе огня. Та нашла ся жменька щырых душ, якы в міру своіх можливости помогли. Розгоріла іскра. Імено тому поломеню, тій стихіі — «Лемківска Ватра»!

Сповнила надіі, принесла овоч. Того року молоды лемкы уж сами приходили, просили: «Дайте нам даку роботу».

Є робота! Не бракне єй никому! Рокы зыйдут, нич забодачены лемківскы душы зашумят дородным ланом.

Збере нас II Лемківска Ватра. Не знесе она одраз вшыткых высокых преград, якыма нас доля поділила. Та може однайде тото зеренце народной мудрости, яка хоронила нас тисяч літ і заховала до днес.

Прийд гу Ватрі! Горіт она щырым поломеньом безконечной лемківской любови. Прийд гу Ватрі, гу святому огню, огрієш рукы і душу. Понесеш тепло до рідной хыжы і на чужыну!


П. МУРЯНКА,
«Голос ватры», 1984



[BACK]