Без Сумніву — Усьпіх ІІ

Юж минуло два рокы часу од того дня, коли сотні людей зіхалися до Лемко парку на встрічу рідній сьпіванці і музыці, штобы іщы раз в родинном колі наслухатися, насмотрітися і намилуватися красом і величыном духовного богатства свого народа. Чловековы, якый побывав в Лемко парку на 18-ом Карпаторуском фестивалю, што ся одбыв 23 и 24-го августа 1986 р., хочеся до календаря написати.

По дорозі на фестиваль затримав ем ся в маленьком місточку Суферн, Нью Йорк. Зашов ем до кавярні, абы напитися кави. Знам, же крайовы лемкы бы ся чудували на таке поведіня, але мы — американскы лемкы — як бы не было, ріжнимеся од нашых братів з краю хоц би лем тим, што «без кави не до працы». Замітив ем, што напротив мене за округлим столом сідит група молодых люди, твари якых зараз здраджували словянске походжыня.

«Вы до Лемко парку? Мы тіж, поідеме разом», — повів мі єден з них.

Барз єм ся здивував, же молодый лемко якысым чудом пізнав свого брата в англомовном оточыню. Як він міг тото зробити?

«Ничого ту дивного нема, — одповів новый знайомый.— 3 вашой кешені «смогріт» на мене газета «Карпатска Русь».

Весело зме ся засьміяли і стисли еден другому руку. Одсунувшы гірку каву од себе, рушылизме в дорогу.

Мысли завели мене на Лемковину і зас до Лемко парку, потім зас тады, кады вірує Попрад медже горами поміж бывшы лемківскы села. Люде, лишывшы рідны Карпаты, до гнескы не зазнали правдивого щесьчя, до гнескы жаден з них не зміг найти спокій для свойой душы: штосы окропні гнобит серце і по ночам спати не дае. Як стары покутникы, товчеме ся вшыткы — по шыроком сьвіті лем для того, штобы ся вернути до того куточка, якый принято называти Американском Русью. Бо лем в Лемко парку іщы можна встрітити брата, выповісти-му, што мучыт душу, оперти ся на його плечо і заридати гіркым плачом так, абы стало легче на серцю і мож было прожыти іщы еден рік. Бо лем гев іщы можна ся напити жывичной водиці пісенной творчости нашого народа, згадати милый голос мамці або бабусі.

Приіхавши до Лемко парку, поставив ем свій «возик» на стоянку, яку звык ем признавати свойом під велькым дубом в тіни.

Посьлі богослужыня фестивальна площа помали заполнялася глядачами. Помічаю гарды знайомы для мене твари. Там сідит Иосиф Мурянка с женом, а на боці од нього — Петро Гыра з вельком родином.

Тіж сут линденскы лемкы: Марія Скірка, Александра Шыплей і Йосиф Ядловскый — люде добры і роботящы, якы барз дуже свого часу оддали народній справі. Поважам іх, шаную... Велька потіха і радіст посмотрити на люди нашых, коли ся зыйдут громадно, до того іщы в своій здравниці — Лемко парку.

Чую знайомый голос. То мій друг — Николай Цисьляк, долголітній редактор «Карпатской Руси».


Chislak

Раптом шум голосів, витань втих. Понад величавы смерекы Лемко парка полинули першы звукы рідной сьпіванкы, каждому з нас дорогой і милой:


У горах Карпатах,
Там де я родился.
Шум лісу там чути
Вдень і вночы...»

Нашы Карпаты, вы перешли через бурі запеклых воєн, безжалосну біду, історія вас не зберегла од тяжкых выпробувань. Діти вашы гнескы вандруют по не все жычливом сьвіті. Ім, потраченим овечкам, хоче ся подыхати вашым чыстым сьвіжым повітрйом, погрітися вашым сонечком і задоволити хоц раз перед смертьом тугу за водичком гірскых рік. Діти вашы не забыли про вас: на гнесьньом сьвяті отцове передают на нашы рукы спадщину народа і кажут нам продолжати тоту вельку роботу в Америці в збереженю і дальшому розвитю рідной культуры. Чуете, дорогы Карпаты? Про вас сьпівают. Витают вашы зелены полонины, смерекы, річкы і небо, народ і вшытко, што в него прекрасне.

Выкликавшы в нашых серцях туту за рідныма горами, перша пісня фестиваля затихат, а обік мене една старенька бабцы ганьбливо втерат зморщену твар, залиту слезами.

3 сцены проникат через мое серце чесніст і отвертіст промовы председателя Лемко Союза Івана Адамяка. «Без нашой організацыі, — гварит він, — не было бы лемківскых фестивалів, творча активніст американскых і канадскых лемків не нашла бы выходу із холодной тьмы, яка нависла над першыма переселенцями в Гамерику з Карпат юж веце як 100 років тому». Всім нам відомо яку богату і всебічну культурно-просьвітительну діятельніст провадив і до гнеска провадит Лемко Союз в містах штатів Нью Йорк, Нью Джерзі, Коннектикут, Пенсильванія і навет Огайо, продовжав він. Цілый ряд добровільных народных трударів присьвячали свій вільный час як хорову сьпіву і танцювальному мистецтву, так і утриманю Лемко парка, Карпаторуского центра в Юнкерсі, лемківскых домів в Ансоніі і в Клівленді і выдаваню нашой улюбленой газеты...

Если хочете дознатися, што таке самопожертвенніст, а не професіональна екзекутивніст, то не идте до школеного спостерігача, бо, хоц він може красномовно дисертаціі чытати, правды од нього не почуете і не довідатеся. Треба приеднатися до чесных трударів, разом ся выпотити, а потім, як юж вшыткы госьті розыйдутся по домам, сісти з нима на лавочку, хоц бы там коло головного дому нашой здравниці, і побесідувати отверто і чесно, як тото роблят вшыткы робітникы на світі. Почувши іх пару слів, вам очы ся отворят, што будете дивуватися, же так дуже часу вашого короткого жытя даремно пропало, бо яке то щесьтя потрудитися для свого народа. Вы довідатеся, што народна пожертвенніст ест добровільна, яка выходит з народных джерел, лем жебы ся повертати назад до улюбленого народа.

На мое пытаня што з того, же чловек жертвуе своім часом і силами, получыв ем таку одповід од едного лемка: «Што з того? А цы може быти інакше? Коли свое, рідне любиш, то жертвувати не тяжко...»


—— ◀ ︎▶ ◀ ︎▶ ◀ ︎▶ ︎——



[BACK]