Посьлі отвертой і щырой промовы Головного предсідателя Лемко Союза Івана Адамяка конференсьє Джанет Фучыла заповідат выступы колективів. На сцені то хор «Карпаты», то балалаечный оркестр Штефана Воловника, то зас «Карпаты». Порадуют любителів народной культуры лемківскы кабаты, горсеты і хусткы, украінскы вышываны блюзкы і сорочкы. Молоды американскы лемкы — наши діти, внукы і навет правнуки — сьпіванком з далекого краю захоплюют нас. Неможливо спокійно всідити. Яскрава мелодійніст музыкы, поетичніст і жыва бесіда сьпіванок змушат нас подумати о величезном значыню культурной праці многых людей, што стоят тепер на сцені, чаруют і веселят нас.

В коротком часі свого існуваня «Карпаты» дали найменьше 50 концертів, на якых побывали сотні або і тісячы глядачів Монро, Юнкерса, Ансоніі, Нью Йорк, Джерзі Сіті, Елізабета і Линдена. Хоц выдаткы на тоту благородну ціль сут велькы, хоц часу ся тратит дуже для репетицій, зараз видно, же ті молоды люде в купі ся тримают через любов до рідного слова і сьпіванкы, через любов глубоку і правдиву, яка, будучи защепленом в їхні серця іщы в маленкости, стала в них жытьом.

Серце ся зас трепоче, бо сцена задзвеніла ритматічныма, протяжныма мелодіями.

Перед нами выступают два молоды хлопці і єдно дівчатко. Американскым лемкам даруют віночок хыбаль найгарщых на цілом сьвіті пісень — украінскых, медже якыма переплітаются барз всім нам дорогы лемківскы сьпіваночкы.

Зас оплескы. Зас радіст. Як хмара птахів, взлітат вгору гук велесотніх аплодисментів. Як то бы добрі было, если нашы признательніст, вдячніст і сердечна братска подяка долетіли бы до тых, кто выховав і дав осьвіту тым гардым молодым людям з Киева, чыі серця гнескы нерозрывно і на все ся поеднали з нашыма.

«Як ся мате? Як жыете? Цы сте здравы?» — зьвідуеся із сцены Александер Борисьонок. Аж тепер, думам, почнеся правдива бесіда артистів з публиком. То од люды похылого віку, то од молодежы сыплются гарды, дружны одповіди: «Добрі, барз добрі. А як вы ся мате?» Виджу кыянина перед собом, а чую лемківского парібка. Може направду там, в далекім краю, одкаль они гу нам прилетіли, сут такы люде, што барз гарді бесідуют по-лемківскы. Видно зараз, што своіх рідных гірскых братів поважают і шануют.

Наш кыівскый госьть, высловлює почутя щесьчя і радости, што має можливіст приняти участ в 18 Карпаторуском фастивалі. Слухам го уважно і чую, же переходит з діялекта на мову літературну. І ту мі стало кусьцьок прикро, бо наша бесіда для нас найблизша і найвеце зрозуміла. Уха ем наіжыв, не желаючы пропустити ани едного слова, бо сут то поздравліня, не лем особисты, но і од цілого народа, з краю.

Посмотрівшы на нашых щасливых сьпіваків з Украіны, почувшы іх мудры слова, чловек переконуеся в том, што мир на світі для нас вшыткых ест необхідным.

І тут же одчувам уста своі, тихо вымовляючы сьлідуючы слова: «Добрі, барз, добрі, же сте загостили до нас». Саша задоволят мою любопитну натуру, коли поясьнят, як ім выпало прибыти на наш фестиваль: тепер перебывают в госьтях у родаків, з якыма разом приіхали до Лемко парку.

«З того поводу, што мы з Украіны — гварит Саша, — шлеме вам великый привіт од лемків і од всего украінского народу». Ті слова нагадуют мі студентскый час в Кыеві, где пощастило мі встрічати барз добрых люди, такых, про якых слухав ем безконечны оповіданя іщы в маленкости, сідячы на колінах дідуся свого при комині розгрітого пеца.

Саша Борисенок чотко і яскраво выражат потіху в том, што лемкы в Америці плекают рідну культуру, што впертіст іх характеру не допустила до гыбелі рідной бесіди і пісні. «Нам приемно бачыти, — каже він, — што в многонаціональній Америці вы все іщы старатеся зберегти лемківскы традиціі, рідну бесіду і культуру, што щыра любов до рідной землі жые в вашых серцях і, хочеме вірити, што она буде жыти і в серцях вашых нащадків».

Серце радіе. Выступы дорогых нашых гостей з далекого краю і містных артистів глядаче спринимают бівше як прихыльно. Гучный шум сотень клепаючых ладоней чомси наводит на мысель, порівнаня, здійснене декотрыма писателіямы штодо вірности лемків до свойой культуры як і іхньой тугы за рідныма Карпатами.

Одчувам, што серце прагне, штобы той фестивальный дух володів безперерывно і через ціле жытя. Але незамітно надходит конец сьвяточній програмі, тій надзвичайно дивній веселости. І хоц іщы, як карпатскы ластівки, взлітают тихы, ніжны звукы ласкавого баяна, на тварях конферансьє легко прочытати, што они поведут нас в сьвіт посьлідных моментів нашого сьвята. І гев, проти жычень велесотных оглядачів, пращатися з учасниками фестиваля мушено, бо сцена поступово заповнюеся десятками сьпіваків і другых учасників програмы. Маленькы дівчатка і хлопці выходят на сцену, несучы в своіх біленьких рученятах різнокольорове квітя найперше для дорогых гостей з Киіва, а потім для організаторів фестиваля.

Предсідатель Лемко Союза Иван Адамяк чытат слова подякы од нас вшыткых для организаторів фестиваля за іх внесок зробити нашы фестивалі усьпішныма. Памяткову плиту подякы Джанет Фучыла і Джордж Вислоцкый принимают гречно і смиренно.

Не трудно зауважыти, што процес розходу публикы е динамічным. Потокы людей формуют групы, зароджуеся жвава бесіда. Еднак тото саме не мож повісти про нашу бригаду працівників. Они прутко закочуют рукавы фланельовых кошель, берутся за збераня кресел розсіяных по лучці наоколо естрады, зниманя зо сцены всякых технічных пристроів, укладена столів, упакуваня чысленных книжок, журналів, газет...

Тоти робітникы, што обовязалися працювати в кухни і в рестеврані, тіж юж зникли з виду публикы і очекуют на одповідных місцях нелегкой праці проголодавшых людей.

Американскы лемкы давно звыкли до Лемко парка і як птахи все повертаются до нього. Гев они приобіцюют еден другому свою одданіст етничности, закладати лемківскы родини, выховувати дітей в тім дусі, што панує гев гнескы. А рідну культуру — бесіду, сьпіванку, мелодію і танец, якы были переданы ім споконвіків прадідами з Карпат іщы не готовы споневерати.

В залюдненом поміщыню головного будинку люде не зарас надают можливіст мі сісти за стів, приемно витают. Найперше сыплются слова: «Як ся мате?», а потім «Цы сте чули...» Отверты розмовы ся почынают, зас обміны враженями і думками.

В галі Др. Симеона Пижа роздаеся веселый сьпів. «Але файні сьпівают», — гварит молодый юнкерщан, показуючи на коло гостей громадно засівшых за столы в класично оздобленій галі.

Красивый образ могутньой лемківской родины із Юнкерс, іх бесіда, веселіст і туга до жытя переконуют мя в том, што пред нами іщы стоіт сьвітла будучніст. Серце переполнюеся охотом до жытя, до праці, до народной діятельности.