Вершы Лемків

МОЛИТВА НА НОВЫЙ РІК

Марта Каніщак Бінарт

Народився Исус Христос
Там во Вифлеемі,
Щоб запанували мир и любов,
Поміж народами.

За три рокы вчыв сьвіт цілый
Як му треба жыти,
Любов, згода поміж нами,
Бо зме Божыі діти.

Просиме Тя, сьвятый Боже,
Буд нам на помочы,
Учы разом сьлідом Твоім
Як гводне, так вночы.

Абы зме лем не пропали,
В ядерном выбусі,
Молиме Тя в серцях нашых
В добром людском дусі.

Благослови весь сьвіт, Боже,
Все ж, на каждім кроці.
Любов, згода поміж нами
В том же Новом Році.



ОЙ, ЧЕРЕМХО, ЧЕРЕМХО

Анна Кобан

Ой, Черемхо, Черемхо,
Черемшанскы стежкы
Юж вы, не зыйдете
На минуту з мысли.

Ой, заросли стежкы
Понад ті бережкы,
Кады сой ходили
Моі білы ножкы.

Ой, заросли стежкы
Зеленым барвінком,
Кады я ходила
Молоденьком дівком.

Ой, заросли стежкы
Адже ядлівцями
Кады я ходила
Сама з коровцями.



ДОЩ В КАРПАТАХ

Александра Шыплей

Іде Семан выгараный
Із поля до дому,
Несе косу, болят крижы
Не легко самому.

Працювати так з том косом
Од рана аж до си,
Але зато, слава богу,
Полягли покоси.

Слава богу, Семан шепче,
Домів посьпішае,
А ту річка, през ту кладку
Він перейти мае.

А у річкы велькы фалі
Жовту воду котят.
Горе в горах, дощы хпали
Людьом добрым шкодят.

Не встиг Семан през ту кладку
Перейти помали,
А там діти закрічали
Двое в воду хпали.

І не думав Семан довго
Што робити мае,
Шмарив косу, скочыв г воду,
Дітяток глядае.

І хоч фаля жовтой воды
На нього валится,
Нашов він діточок в воді
На берег тягнеся.

Слава богу, Семан шепче.
Же дітятка жывы,
А чые то, аж закрічав,
Пізнав свого сына.



ОСІНЬ НЕ ЗИМА

Йосиф Фрицкый

Осінь, осінь, лист жовтіе,
Часом дрібный дощык сіе,
Вся природа в каждом кутку
Прутко мліе в тяжком смутку.

Вчера жыло, гнескы мліе,
Где посмотріш, всьо жовтіе,
І всьо буде замерати,
Бо природа така мати.

Жытя дає і смерт несе,
Сама нищыт красу свою,
И милости жадной не знат
Лем припише долю твою.

Подумати тай згадати наше людске жытя,
Цы не так, як тое квітя, жызнь наша кыпіла?
А сегодня посивіли.
Спина заболіла.

И так минат жытя наше,
Мы про те всі знаме.
Весна — то молодіст красна.
Осінь спокій прагне.

Осінь, осінь, ты нам мила.
Ты природу нам зміныла
Мертвы цвіты, древа гучат
Вітер лисьтя рве, нич не лишат.

Минем всі, як тото квітя.
Едни пройдут на край сьвіта,
Другы славы сой здобудут,
Бо создадут штоси добре.

Людске жытя не пропаде,
Тылько ты зазнаеш спокій.
Ныч не возмеш в вічніст свою
Лем оставиш сьлід по собі.

Осінь, осінь, ты любима.
Ты природі всьо змінила,
Всьо, што жыло, того мало.
Як ты пришла, задримало.

Задримала вся природа,
В глухых лісах деревина.
Ой, хытра еси дивиця,
Винувата зимы птиця.



ПРИВІТ ВЕСНІ

Марія Кінн-Дядюк

Иде весна, иде,
З дрібныма дарами
И гнет она буде
Виталася з нами.

І спішыт ся до нас
На нашу потіху,
Будит нашу річку
Спокійну і тиху.

Юж бы-с ты з-під леду
Чым скорше вставала
Ледову перину
Ой, зо себе зняла.

І мусит ся річка
Зо сну пробудити,
Бо мусит водичку
До моря носити.

Приде теплый дощык,
Земличку він змочыт
І за місяц травку
Заяц потолочыт.

Будут люде втіхом,
Молоды и стары,
Дякувати весні
За ей красны дары.



ЛЕМКЫ

Иван Желем

Тисячу років
Зберали каміня
На гірскім поли,
Іли бандуркы
І вівсяну
Адзимку.
Дякували богу
І Марили
Про сьвіт,
Де ліпше,
Бо люде
Не зберают
По поли
Каміня
І не марят
Про інше.

А як пішли
Од свого порога

В сьвіт,
Де ліпше.
Бо не зберают
На поли каміня
І мают
Не адзимку,
А хліб,
Ім снится
До рідной хыжы
Дорога
І зас марят —
Про рідне поле
Каменисте,
Бандуркы,
Адзимку
И тісяч років.
Бо лемкы...





ЯК БЫ-М МАВ КРЫЛЬЦЯТА

Иван Желем

Як бы-м мав крыльцята,
Як бы-м пташком літав,
Полетів бы-м собі
Аж до краю сьвіта.

Облетів бы-м землю,
Моря-океаны
I далекы краі
I поблизкы страны.

Всюди бы-м ся призрів
Як там жыют люде,
Всюди бы-м подумав
Што было і буде.

Потім бы-м завернув,
Де рідны Карпаты,
Сів бы-м на вершечку
I став бы-м сьпівати.

Зложыв бы-м крыльцята
Та й почав науку,
Жебы мя почули
І діти, і внукы.

Повів бы-м ім правду
Як в сповідальниці,
Жебы ся любили
На рідній землиці.

Бо наш сьвіт богатый
І на сьвіті все е,
Лем рідного краю
Більше нигде нее.



ЗАПЫТАНЯ

Нестор Жылич

Споконвіків в ярмі стояв.
Споконвіків лем горе знав
Народ мій бідный.
На волі клич завсе чекав,
На волі клич завсе чекав
На клич побідный.

Тобі, народе любый мій,
Оддам остатній подых свій,
Вшытко оддам я,
Вставлю сьпіванку щырый біль
І білый смуток рідных піль,
Што бережу оддавна.

В тоту сьпіванку тугу і любов
І Твоі слезы і Твою кров
Вшытко перелю я.
Бо рідны горы і Попрад,
Де каждый камінь мені брат
Над вшытко люблю я.

Тое запытаня просте:
Цы моя пісня проросте,
Цы будут сходы?
Цы придеме в Карпаты своі?





СЛОВА ГІР

Іван Головчак

Як бесіду нашу
Даде сте стрітили,
Знайте, добры люде, —
Горы єй вродили.
Кажде наше слово
Право ма дзвонити,
Оно ест вроджене
Лемків веселити.
Оно в сьвіті людству
Доказати мусит —
Сьвяту справеддивіст
Нихто не задусит.
Она буде жыти.
Землю овесняти.
Каждый верх — то отец,
А долинка — матір...
Нихто нам зо серця
Слова не вышмарит:
В них ест оген духа
Такый, што аж парит.
Слова землі нашой —
Нам дорогы звукы.
Они нам сьпівали.
Брали нас на рукы.
Зо словами тыма
Ся кохали пары...
Шептав Гриц до Теклі,
Васко — до Варвары.
Розуміли в стайнях
Навет іх коровы —
Тілько єст в тых словах
Ласкы та любови.
Сут у бесідонці
Слова специфічны.
Они, як документ,
Нам голосят вічно,
Же зме ся родили,
Выростали в горах.
Же зме автохтоны.
Як сосецкы в борах
Нихто нам нароком
Словец не сотворив.
Они — древні звукы
Нашых сивых горів.



[BACK]