Без Пісні, Чловек Гмерат

Протягом двох днів, 17-го і 18-го серпня 1985 р. в прекраснім Лемко парку в Монро, Нью Йорк, проходив 17-ый Карпаторусскый фестиваль. Чергове свято лемківской пісні, музыкы і танцю отбывало ся в році, коли прогресивне людство святкувало 40-річчя великой перемоги над фашызмом. Тото велике свято тіж нашло почетне місце в програмі 17-го фестиваля, бо фестивальный комітет Лемко-Союза під руководством Джорджа Вислоцкого посвятил 17-ый Карпато-русскый фестиваль тій величавій річниці, тому народному святу свят. Одночасно тот фестиваль быв свідчыньом культурного доробку членів Лемко-Союза і нашых художных колективів напередодни іщы едного свята XXXIII Головного зізду Лемко-Союза, котрый отбывся 31-го серпня і 1-го вересня 1985 р.

На свято лемківской пісні, музыкы і танцю до Лемко парку зіхали ся лемкы з всіх кінців краіны. Велосотній публиці нашы художні колективи, што виступали на прекрасній поляні Лемко парка окруженой высокыма смереками, дарували вшитко што найгарше з свого репертуару. Чысленна участ глядачів на фестивалю повідат про любов нашого народа в Америці до рідной бесіды і культуры.

Хоц 17-ый Карпаторускый фестиваль юж перешол до істориі, але лемкы, якы малы смогу принимати в ньом участ, не раз в своіх розмовах і роздумах будут повертатися до нього. Напевно многы із нас будут пережывати чудесны моменты фестивалю і не єдны очы наполнятся теплыма слезами, бо щире серце рідной сьпіванкы забыти не може, бо як выповілася єдна дівчынка, без пісні чловек умерат. Мы зато зас вертаме ся до Лемко парку, жебы на сторінках нашой газеты іщы раз возродилися всі фестивальны концерты, як тото ся стало 17-го и 18-го серпня.


«ТАКЕ НЕ ЗАБЫВАТ СЯ, ТАКЕ НИКОЛИ НЕ МОЖНА ЗАБЫТИ»

«Но ты забудь меня, мой друг,
Забудь меня, как забывают
Томительный печальный сон...»

А. Пушкин


CRFest1
Фотографи з Карпаторуского фестивалю


CRFest2



CRFest3



CRFest4


Перед моіми очами открыватся гірскый край, і його краса стискат мое серце, якбы мозолистима руками, і не позвалят йому рівно бити, плуцам дыхати, а ногам ити. Наоколо мене люде. I ту люде, і там люде. Єдни идут поволи, іх твари не вскрывают довге жытя, тяжку працю, морщыны жытьевых таємниць і турботу. Другы з радостнима усмішками на тварях, говорящых о молодости і благоденствіі, легонько ступают по траві в тім самім керунку. Идут люде день і ніч, идут-идут, на верх горы ся тягнут. Іх твари мі повідают, же то сут моі браты і сестры, якы долают соткы кілометрів з найдальших закутків рідного краю, абы побыти разом деси там на горі. Старшы і літні, маленькы діточкы і молодеж — всі идут в еднім керунку, як бы для того, жебы намилувати ся гірском красом і напити ся свіжой воды гірского краю. І якый гардый тот гірскый край, што кличе нас всіх до себе. Передо мном гладкый зеленый терен, як жыва твар гірской красуні, і небо, мягко-сине, як очы яскравы, скромной молодой лемкыні, і чую, як шумны річкы журчат сьпіванкы, як тото вдало робят талантливы Марисі, Оленкы і Ніночкы, о якых нашы люде так дуже знают і всім при каждій знагоді розповідают. Юж знам што мя кличе, юж знам кады я иду. То мое жытя, то моя прошліст і будучніст, то мамина любов і єй горяче серце, то єй обятя, мягкы, і миле ласканя дітячой твари, то першый материнскый поцілунок, наполняющый моі груды чыстом любовьом, серце охотом до жытя, устойчывостьом і увіренностьом в будуще, а розум ясном думком — так, кличе, мя рідна мати. То она нас всіх кличе до себе, то она, наша перша любов, от котрой одорватися не можна. Юж одчувам, юж знам хто она: то рвучы потокы, зелены поляны, то хыжы деревляны...

Иду, аж жену. I як тяжко ся дыхат, виджу дуже знакомых і думам: Ох, яка радіст быти серед своіх люди в великім гурті. Передо мном лісы, і налюднена крута стежка пробиватся на гору.

Што ся діе? Чую сьпів знайомый, там під лісом лунают милы сьпіванкы, якых я не міг наслухатися в дітинстві. Иду-иду, бо рідный сьпів мя тягне і не даст одпочыти. Доганям, здає ся, едного з найблизшых своіх друзів — Штефана Дзьопу, і тут же думам ци він мене послі долгой розлукы, ци познат свого вірного приятеля послі давньой встрічы з ним. Всі идиме на гору, а я юж жену, лем еден страх, же попаду ногом в выбоіну, панує надо мном, бо з того, напевно, вышла бы правдива комедия. Жебы оминуты выбоін, аж підскакую до горы, але ритмічне дыханя претворят ся в милы нашы сьпіванки так, як сьпівают матери з почутьом любови до маленькой дітини, як бабці сьпівают своім любимцям-внучаткам.

Нарешці пришол-ем до ціли. Наоколо мене хмара люди, а спереду амфітеатр. Лем здужыв ем сісти на кресло і юж рідна сьпіванка проникат мі в серце і слезу витискат з очы. Здає ся, же был ем ту юж пару раз, же тото дивне місце ест мі знайоме... Што за фрас? Штоси не так, як мат быти, і дыхати тяжко, і встати з кресла не можу...

Мокріст мого тіла збудила мене. Памятам, приснився мі наш фестиваль, але во сні він одбывався деси на Лемковині, може в Ізбах, на горі Вацковій, або деси в Конечні, на рідній земли вітця і матери, дідів і прадідів. Барз хотіл ем побыти там довше, где хмары почали розходити ся, где сонце засвітило радістью, где дзвонкы річкы, пахучы смерекы, грибы і яфиры почали сьпівати о любви. Барз ем хотіл побыти там долше, серед рідных люди, побесідувати з ними на рідній бесіді, почути рідну сьпіванку і музыку, і разом з братами своіма поплакати і кусцьок ся посміяти. Хоц сон наглі зорвал ся і нагода побыти в отцовскім краю юж зникла, зато сяду за столик і начну писати вшытко што-м видів і чув на фестивалі в Лемко парку, бо направду мій сон зачав ся в Монро, в кетскельскых горах, где прекрасны акорды нашых сьпіванок схопили мя за серце так сильно, же в глубині ночной тьми, в обятях могучого еха фестивалю понюс-ем аж в сами Карпаты, в рідне село мамусі і тата.

Ой, крас тоти нашы сьпіванкы, што 18-го серпня понесли ся понад горы і долины рікы Гудсон, жебы вшыткым розповісти про культурный доробок нашого народа. Они сут барз красны, бо, повідают, склали іх самы горы. Станте, повідают старшы люде, послухайте, то почуете, як новы пісні складают річкы, поточкы, горы і лісы. Конечно, і в тій розповіди ест кус правды, бо як можна обяснити трогательну красу слідующой пісні, яку наш возлюбленный хор «Карпаты» вынюс на сцену з свойом природном щыростьом, добротом, і талантливостьом:


«У горах Карпатах, там де
я родился,
Шум лісу там чути день і
вночы,
А я на чужыні, а я на чужыні
Тяженько на серцю, плачу
вночы.»

Сьіджу під шандром на креслі, слухам, і барз ся мі хоче плакати, але думам:

— Ніт, плакати я юж не буду, бо пришол час власнима руками жытя творити так, жебы рідна пісня і материнське слово все находилися на почетнім місці, жебы віночок рідных сьпіванок не высох, як квітя восени, жебы они, окрашены любовьом до материнского слова і рідного краю помогли нам пережыти вшыткы трудности, якыма они бы не были.

Напевно так думали вшыткы лемкы, што прибыли на 17-ый Карпаторускый фестиваль. Зіхали ся люде зо всіх кінців Америкы. Некотры приіхали з Канады, а другы навет з Лемковины. Всі зійшлися в Лемко парку, жеби почути рідну сьпіванку, мелодіі рідного, гірського краю, посмотріти танці і побесідувати по свойому. І яка то радіст была.

На сцені выступают мужчины і жены, а притім і діти, гарды, як весняны квіточкы, і всі разом почынают розкрывати народны тайны перед моіма очами. А я думам: як добрі бы было видіти і сприймати вшытко, што ся діє на сцені очами і серцем дітини. Бо рідна пісня — то вода гірской студні, або, як старшы люде гварят, сьпіванкы тут нашым другым хлібом. І так, за покликом серця, сотні людей заполнили поляну перед естрадом фестиваля, шум зараз втих, а понад кецкелскы горы і лісы понеслися першы звукы возлюбленной нами сьпіванкы:


«Горы нашы, горы нашы Карпаты,
Нихто не знат, нихто не знат,
Гей, кельо Вы в нас вартате».

Присутны бурныма оплесками вытают «Карпаты» і досвідчену учытельку музыкы, диригентку Джанет Фучылу. I ту юж не можу спокійні сьідити. Дівчата, милы, як вычаровуете звукы, творите чудо в моім серці і тягнете мене за собом деси в горы, а я ци хцу, чи не хцу, юж ем в Карпатах, юж вандрую з плецаком на плечах і з палицьом в руці, глядам щесьця з Регетьова до Устья Руского, до Ужгорода.

Ніт, ніт, не можу я сой позволити так вандрувати по сьвіті, бо направду я тут в Лемко парку сіджу, смотрю на вас, дівчата, і не можу ся намиловати вами і вашима голосами. Вашы фартушкы, горсеты ся мі барз подабают, веце як модерны сукні, але найвеце ся мі подобат ваша натура — достойна, вірна, скромна и жичлива.

Неповторном была програма хору «Карпаты». Нашы сьпівачкы вынесли на сцену найгарщы народны пісні. «Ой гарна, я гарна», «У горах Карпатах», «Пусть всегда будет солнце» і другы сьпіванкы лунали зо сцены. Выступ хора залишыл незабутні вражыня. Програма «Карпат» была така богата, така різноманітна, же чловек не міг не потішыти ся, не найти штоси милого для себе, што позволит жыти спокійно іщы еден рік.

...Раптом вспыхнули бурны оплескы, і я сильно аплодую і оглядам фестивальну публику, то з того боку, то з другого, як бым хотіл іщы додати словами: «Але то нашы люде сут направду милы і здалы. Видите, як гарді сьпівают, як шануют творчіст свого народу і памят о ріднім краю». И наглі мі ся здае, же зрителі іщы гучнійше аплодуют, бо они, як бы одчувают, што ся творит в моім серцю і што хоче ся ім повісти. И якы гарды сут тоти нашы люде, што приіхали на свое велике сьвято. Они всі ввічливы для себе, і творять єдну велику щасливу родину. Ах, щастит мі розпізнати своіх знайомих і друзів. Мурянків, Выслоцкых, Млинариків і солідну родину Ковальчыків пізнаю. Барз гарды люде сут тоты Йонкерщане: в іх бесіді і поведеню ясно одбывают ся щыріст і скромніст, дружелюбя і пошана до ближніх.

Виджу, на фестивалі сут лемкы з краю, з рідной Лемковины. Підходжу до молодого краяна. Він высокый і стройный, як сьвіжа карпатска ялиця. Подават він мі руку, гварит:

— Я Гоч.

А я попросту не знам, што з собом робити, бо знам, же передо мном стоіт сын добрі відомого для нас вшыткых народного діятеля на Лемковині — Федора Гоча. Рідны слова до мене він промовлят так чысто і так чітко, же серце радіе, а розум юж сьпішыт робити заключыня о новім приятелі. Думам: Тот молодый лемко славны принесе свому няньови, а чом ньяньови? Він славу принесе цілому народовы. Інакше не може быти, бо для народной справы він юж посьвятився і крочыт дорогом свого вітця. Як красьні він бесьідуе на рідній мові і не ганьбит ся свого. В університеті, він скромно признае ся мі, вывчат словянскы мовы, а душа його так захоплена руском літературом і поезіом, же дыхат словами Пушкіна і Шевченка, «бо як серця нашы кажут, то сут два сыны братных народів до нас най близшых». Так, так, маш рацію, і мое серце мі так повідат, і не раз уста повторяют любимый стих Пушкіна або деклямуют прекрасну елегію Гоголя посьвячену Руси, тому краю, до котрого і мы, лемкы, належыме. І ту же выливают ся з уст мого нового друга, будущого ученого, прекрасны гоголевскы слова. Я слухам... Виджу... одчувам, як очы нашы постепенно наполняют ся сьвіркающым ся діяменты слезамы:

«...Но какая же непостижымая, тайная сила влечет к тебе? Почему слышит ся и раздается не молчно в ушах твоя тоскливая, несущаяся по всей длине и ширине твоей, от моря до моря, песня? Что в ней, в этой песне? Что зовет, и рыдает, и хватает за серце? Какие звуки болезненно лобзают, и стремятся в душу и вьются около моего сердца? Русь. Чего же ты хочеш от меня? Какая непостижимая связь таится между нами?..»

«Наш край», «Ой я си засьпівам», «Ой там на горі», сьпівают нашы гості з краю, артисты зо Львова — Ніна Мельник і Михал Сливоцький. Разом з іх голосами понад кетскельскы горы і лісы прориватся вежливый звук баяна, грат Юрій Фейда. Ой, крас наша молодіж з краю, крас. Іх милы твары, доброжычливіст і скромніст потрясают нашы серця. То не сут звычайны сьпівакы, то нашы діти, представляющы собом перше покоління, яке родилося на Украіні зараз по войні, такій страшній, такій уничтожающій. Зараз видно, же Ніна, Михаил і Юрко серцем отчувают лемківскы сьпіванкы, дотыкаются найчутлівішых струн лемківской душы, і выносят перед слухача незриму силу красы нашой сьпіванкы.

В дальшы моменты фестиваля веде нас удачный конферанс: симпатична і інтелігентна Джанет Фучыла, яка за довгый час была Генеральным Секретарйом Лемко-Союза. Зараз видно, як серьозно относит ся Джанет до одповідальности конферансье. Она стане си збоку, где скромна єй постать робить ся барз гардом, і хоц глядаче не зараз єй видят, але зато присутніст єй одчувают в каждім фрагменті програмы. І тепер она зачарувала мене. Інформуе Джанет зрителів про слідующу точку програмы, а єй голос творит ритм для наступающого моменту. На сцену входит Олександр Восток, сын давнього приятеля, іщы з Карпат, Семана Вана. Дзвінкый голос Джанеты передає слухачам важніст декламаціі, бо фестиваль посвяченый великій Перемозі і справі миру. Із уст Олександра, молодого лемка, выплывают барз гарды рускы слова, зрозумілы для нас вшыткых а найвеце для тых, кто боролся во імя свободы і незалежности свойой отчызны, кто боролся за вызволеня всіх братніх народів Европи і всего сьвіту од фашыстского поневолення. То так, бо склал тот верш солдат-фронтовик в остатні минуты перед кровопролитным боем — Сергій Фіксін:


Мы снова вернемся —
Я верю, я знаю.
Но серце болит
По родимому краю,
Где детство мое
Босиком пробегало,
Где первую книжку
Мне мать покупала.
Где в полночь гармошка
Грустила весной,
Где милая девушка
Стала женой...»

Слухам і думам, же чудна ест наша молодеж: і рідной бесьіды не забыват, і не раз здивуе вас, бо забесьідуе до вас мовом Шевченка, а дазраз і мовом Пушкіна. А кельо відданости і труду выдают нашы діти в Гамериці, жебы ту в далекім краю, не все в сприятливых умовах, они освоіли рідне слово і поділилися його красом з добрыма людми. Люблю вас, діти моі, барз вас люблю, бо знаете, як потішыты мое старе і змучене серце, котре в святочны дны, як гнескы, повторят стократно: «Верну ся гу тобі, Мамичко, дорога, мила, — бо лем в обятях твоіх заснути хочу спокійным сном».

Артисти, нашы дорогы, кланяют ся покорно, а сотні людей на около сцены стают з міст і в глубокій пошані з жалем на тварях аплодуют. Оплескы робят ся што раз гучнійшы, бо кажут американскы лемкы «дякуеме вам, нашы дорогы, же загостили-сте до нас і подарували нас рідном сьпіванком і словом і хоц на хвилю повязали нашы серця з рідным краем і народом».

Невесело, коли треба слухати остатні акорды фестивалю, коли треба прощатися з дорогыма артистами. Мысль, што зас треба чекати рік часу до наступного фестиваля, давит серце, барз давит.

Наглі під чыстым небом — бо день чудовый, як бы скупаный в сонці — лунат остатня пісня — «Пусть всегда будет солнце». Всі кто на сцені разом з публиком сьпівают рефрен той чудесной пісні за мир, і в тій чудесній атмосфері, як бы взятой із народной байкы, велесотні розумы зрителів, як і велесотні іх серця, здават ся мі, створили еден жывый розум, едно горяче серце. I так оно направду ест, бо всі хотіли сме повісти, же віриме, што мир і справедливіст переможут, сьвіт буде выратуванным. Бо лем в тім ест єдиний сенс. Не войны хотят люде, а зміцнення довіря і братства межде народами сьвіту. І ту я думам, яка то велика честь быти разом з народом в такый сьвяточный день, здоровити ся з ним і побажати йому миру.

Еднак замолкли всі, коли лемківске шестрічне дівчатко засьпівало посьлідний куплет пісні за мир. Миленькый голос Танечкы Восток сьігат высоко до соньця. А я плачу, як мала дітина, бо чую в голосьі лемківской дітинкы завіт безсмертя нашого народу, його прагненя жыты в мирі і в братскій єдности.

Оплескы, поцілункы і букеты квітів. Свою вдячніст оддают артистам діти, молодеж, матеры і вітці. То ест іх вдячніст за незабутні солодкы моменты, створены для нас, американскых лемків. Артисти-аматоры і нашы вызначны друзі з рідного краю заволоділи нашыма серцями в Лемко парку, тепер юж легше ся дыхат, буде дньом легше працювати а вночы спати. До слез зворушений, і я прощам ся з нима вшыткыма — з чудовыма людми, якых безмірно люблю, о якых не раз подумам і якых нигда не забуду.

Юж пізно вночы, юж довго тьма володіе тишыном на дворі, і очы ся клият, писати більше не дают. Лем в голові чомсы роятся слова выповіджены едном дівчынком, яка в одповід няньовы свому повіла так о нашім фестивалі: «Правду казали-сте няню, таке не забыватся, таке николи не можна забыти».

Ложу ся спати, зникают сьліди сьвітла денного, і, зас вертам ся — в рідны горы... А слова велького поета огрівают серце:


«По небу крадется луна,
На холме тьма седеет,
На воды пала тишина,
С долины ветер веет.

Молчит певица вешних дней
В пустине темной рощи,
Стада почили средь полей,
И тих полет полнощи...»


1stSecEnd


[BACK]