Сьпіванка про Долю

Мария Тырлич любила дерева од маленькости, а Туря-Поляну з дівочых років, одколи ту, з Гуты оддала ся. Особливо тоі весняной поры, коли і ясены, і дубы стоят у тремтячім очікуванню зеленого дива, готовы каждой поры порснути у світ тисячамы своіх галузок. Тогди юж оповивают ся Карпаты зеленым розмаєм.

Мы іхали до села Оленьово — до брата Мариі Тырлич. Бесідувалы о рідных горах, о іх богатстві — лісах. І я видів, якой то доправды было щире хвилюваня простоі верховинской жени о якыси там дерева коло дорогы, якым і не родити садовину, з дощок якых для єі дітей, а чи внуків не вигемблювати колысанку. А коли мы поясныли, же до тых дерев весна приходит пізніше, она заспокоіла ся. А трохи пізніше нібы і гет забыла о тім хвилюваню, бо почала співати:


На шырокім полю высока тополя,
Ходило дівчатко до милого двора.

В такый спосіб йшла далі бесіда знаного киівского фольклориста Степана Мишанича, з якым мы завитали до Перечына з Марійом Тырлич — колгоспницьом, ревном зберігачком предківскых скарбів — співанок, коломийок, приповісток, народных балад. Після трывалых розмов і співаня, коля юж, здавало ся, вшыткы співанки з єі голосу были записаны, вона запропонувала:

— Ой, людоньки добры, што мы сі ту сідиме: надворі весна, а гнеска неділиця, поідеме в горы, до мого брата Михайла — там і співати ся буде ліпше...

І треба повісти — што то было правильной рішиня, бо гори перед Оленьовим... де там перечынскым, бо сонця там, бо рясту там... Тілько зелень ище не така сміла. Зато мудро хтоси сказал: у горах чыстіший звук, більше сьпіванок.

Сідимо в садку. Вынесены лавиці, дбайливо прикрыты капами, гуде ніби бджілки в яблуневом цвіті, магнітофон. Відтак бесіда иде о невичерпнім фольклорнім надбаню, о виданю збірок сьпіванок, балад, казок (яких немало увыділо світ в украінских видавництвах) перешла на життя. Припомнуло мі ся минувше... Вчули ся мі страшны вибухы бомб і снарядів, і увидів єм межде тим грімкотіньом струнку фігуру вісімнацетрічной дівчыны, яка нарівні з мужами-односельцями пішла у битву з фашизмом за своі свободны і щасливы Карпаты. На такый тривожный час випала юніст Мариі.

Учити ся не было коли, хоц нова власт, за яку борола ся і словом, і справом, якраз одкрывала для верховинців вшыткы двері навчальных інституций, утворювала новы.

У неи зміны в житю были невелыки — єден ден робота на луках або в поли, другый — в лісі. На иншы зміны сама не сміла, сама себе тлумила, обрывала: на єй руках найстаршой в родині было ище пят братів і сестер.

І было мало не так само, як вона потом засьпіват Степанови Мищаничу, штобы на сторонах книгы народных балад «З гір Карпатскых» уродила ся ище єдна поетична сьпіванка єй души:


Врала Ганка сывым волом
Под зелененьким явором
Ще борозду не доврала
Юж єй мамка заволала:
Ганько, Ганько, под додому,
Воддала-м тя, не знам кому.

Так і житя уплыват: у вічній роботі, у ненастанных клопотах — за громадской, за своє, што, власні, для ней завше ест понятьом єдиним.

Той молодой весняной дныни мы барз мало бесідовали о днях минувших. Не пасувало воно до заквітненого саду, до жовтых маков, білих конопельок, синявых фіалок і ище всякого иншого зілля, о якім повідали Мариіни сьпіванкы. Мы слухали ден нинішный, якый бринів соками у стовбурах і галузках, вибухав юж новима і новима бруньками, якый дзвенів од бджолиного гудіня, вереску пташат, дитячого лементу, дзюрчаня розвеселых потічков. Вшытко тото было в сьпіві Мариі Тырлич.




[BACK]