Мысли о Пережытом — Петро Филяк

Джерзи сити. Н. Дж. В мому віці то не легка робота зберати мысли о пережитом. Очы також не тоты, што были. Юж писати трудно. Если писати о собі, тогди треба начати од родичів, од вітца і мамы. Якы і кто они были, як ся побрали. Начну з вітца і з діда.

Дідо походив з великой фамеліі. Было іх семеро братів. Кошут Лайош, лідер мадяр, борющых ся за незалежніст, подняв бунт проти Австріі. Франц Йосиф, 18-річный австрійскый цісар, звернув ся до російского царя за помочом: Росийскє войско перевалило через Карпаты і задушыло бунт мадяр проти Австріі. Російский цар міг забрати Галицию з Лемковином, но він того не зробив. Заміст приєднати до Росіі, землі, котры заселяли руснакы, цар іх отдав Австріі, а Польшу поділили між Германійом, Австрийом і Росийом. Так што лемкы залишыли ся надальше під польско-австрийском невольом.

Австрійскому цісарю, Францу Йосифу было потрібно войско. Тому польовы жандармы ловили молодых людий, де іх здыбали. Робило ся тото саме, што піздніше робило ся на Пілсудского, котрий брав силом лемків до свого войска.

Зловили і діда на полю і забрали його до австрійского войска. Служыв 12 років. Певно, юж му было найменьше 35 років, як ся женив. Но довго з женом не жыв. Скоро умер. Мали єдного сына, котрого назвали Адамом. Вдова по діду выдала ся за Журава. Мій отец, Адам, выховывав ся при отчымі. Родиче не были грамотны, но тата выслали до школы. Вітчым мі оповідал, што позберали його, як мав ити до школы, выйшов із хыжы, а треба было ити през гноівку, через котру была переложена дошка. 3 радости, што йде до школы розогнав ся, жебы чым скорше достати ся до школы, но на дошці ся послизнув і гепнув собом до гноівкы. Вернувся до хыжы брудным. — Добрі його набили і більше до школы не посылали.

Ту опишу жытя вітчыма так, як він мі розповідав. Він повідав, же як выріс до своіх років, рішыв пустити ся на вандры. Рішыв ити не на Мадярщыну, но до краю, в котрім, як він повідав, жиют нашы люде. Дійшов деси до Одесы, где наняв ся на роботу до поміщыка.

Робив на господарстві. Вітчым говорив, же треба было робити од зорі до піздной ночы. Найчастіше кормыли ся салом (солонином) і хлібом. Вітчым гварив, же найгірше было весном, коли пшениця цвіла. На зацвівшу пшеницю налітала саранча. Ратували пшеницю так, што слугы брали довгый мотуз, натягали його між кіньми поверх колосах, сіли на них, і бігом, тягнучы мотуз, зганяли саранчу з зацвівшоі пшениці. Саранча піднімалася, і летіла дальше, і, певно, сідала на пшеницю другого поміщыка.

При одній нагоді, зганяючи саранчу із пшениці, кінь спотыкнув ся, вітчым упав, барз ся потовк, бо кінь звалив ся на нього. Поміщик не дбав про слугу. Выгнав із роботы і Адам, мій вітчым, мусів вернути ся додому, на Лемковину. Досит цовго зышло покля ся выздоровів. Як лем ся выздоровів, австрійскы жандармы забрали його до войска. Три рокы служыв при войску. Повідав мені, што был кухарьом. Часто мені говорив, же мав битку з єдным вояком. Тот вояк все приходив на кухню горнці вышкрабувати, бо му ідла не выстарчало. Но помочи в кухни отчыму ніц не хотіл. Тогды вітчым послі розданы ідла поналивав воды до горшків. Се барз розгнівало сего вояка, то взяв ся до биткы. Але мій вітчым быв добрі выкормленым і тому несчастному трошкы ребра понатискав. Се вітчыма барз беспокоіло, бо часто о тім розповідав. Я знав много про житя при войску, бо я быв в ньом. Но о тім напишу в другый раз.

По дідови лишивсся грунт. Вітчым одержав в наслідство єдну четвертыну морга. Но хыжы не было. Тому на него газды не звертали увагы, як на жениха.

У Котанского была дівка Текля, моя будуча баба, яку собі сподобав. Ей выдали за сына богача, Николая Тхіра, мого будущего діда. Щестя она не мала, бо муж єй не чествував. Спивався в корчмі, потім приходив додому і барз ся збытковав над ньом. Захотіло ся йому поіхати до Америки. Тхір і баба заложыли землю і хыжу на покрытя його коштів подорожы в «Новый світ», т. е. до Америкы. В Америці дальше пиячыв, робити не хотів. Деси пропав. Старий Тхір, мій дід, утратив грунт, пустыв ся на жебрацтво. Текля, моя баба, утратила хыжу и лишыла ся з сиротом дочком мойом будучом мамом.

Тымчасом мій вітчым переселив ся до Ждыні. Ту здыбав Теклю, мою маму, яка жыла з татом, без мамы. Так двое сироты ся поженили. Дід дав дерево на хыжу. Они жыли в згоді. Працували тяжко. Обоє были неграмотны.

В моих родычів было 9-ро дітей. Із девят дітей 8 осталося при жытю. Я быв восьмым по ряду. Послі мене народив ся брат Андрій. В Лузі, де родиче змогли ся на грунт, жило ся тяжко. Вітчым мав нетерпеливу натуру. Все шукав легшого жытя. Пустив ся до Югославіі. Тут жыло много руснаків. Дав завдаток на грунт. Повернувся домів, розсказав мамі про своі пригоды в Югославіі, і гварит, же буде продавав грунт. Мама встрітила ся з кумою в церкви, з жалем розсказала єй, што Адам задумав переселяти ся аж до Югославіі. Кума розплакала ся, гварит, куда на чужыну ся збераш з таком великом фамелийом. Мама також пустила ся в плач, приходит додому і гварит мому вітчыму, же она нікуда з Луга не иде. Отец трошкы протестував, бо знав, же завдаток, што дал за грунт, пропав. Як бы было стало ся по воли мого вітчыма, то я бы быв нич не знав о Лемковині і, певно, не мав бы быв нагоды любовати ся красотом Карпат.

Народив ся я в Лузі, прекраснім селі на Лемковині, 1-го чырвця 1905 року. Так я народив ся під час японско-росийской війны. Памятам сусідів в Лузі. Оба сусіды переселили ся до нас із Смереківця. Оба были американцями. Купили грунт од лужан. По характеру одріжняли ся од решта жителів села. Оба были скупы. Все хотіли загарбати собі. Америка іх научыла дбати лем о себе. Боже боронь, жебы было курча залізло в огород Цюриха, забивав го каменьом і здохле перекынув в наш двір. Од Цюриха не быв кращым Бодик. Сей як дакто із нас перейшов през його двір, жалував ся мому вітцю, а тато нас за то ци паском, або дручком добрі пошмагав. Бодик быв війтом. Люди называли його жыдівскым уйком і панскым слугом. Се быв вірный слуга латиняків. Барз ненавидів Росию. Я його описав в календарі за 1955 р. До школы я ходив всього за єден рік. За єден рік многому ся не научыш. На 13 році житя я начав робити на тартаку, який быв в Лузі. Робив тяжко, по 16 годин денно, но выстачало лем на ідло і одяг. Зразу єм одчув, што робит ся несправедливіст, бо як людына захворіла, тогди міг з голоду пропадати і фабрикант о него не дбав. Шукав, як і тато, векшого куска хліба. Обіхал цілу Лемковину і міста в Польщы, роботы, єднак, не нашов. Наконец в 1930 році выіхав до Канады. Тут я здыбав безроботыцу, перебрався до Америкы, но і тут встрітив то саме.

Перше занятя я нашол на фармі. Се была робота сезона. А прийшла осінь, тогди я знов стався безробітным. Звернув ся я до сестры, котра жыла в Ньюварк, Н. Дж. Я попросив єй мені допомогти. Она попросила швагра, котрый розвозив хліб, жебы мі найшов роботу в пекарни. З його допомогом я в пекарни одержав роботу. Робив я вночы, од 8-ой вечера до 8-ой годины рано. На тиждень я зароблял 15 дол. По 5 місяцях роботы я одержал 5 дол. підвышкы заробітной платы на тыжден. Пекарня была юнийна для пекарів, но моя робота была тримати пекарню в чистоті, тому до юнии не принадлежав. Тут я робив більше року. Пекарня, власником якой быв поляк, найшла ся в кризі. Поляк поставив пекарню на продаж. Він продав єи. Новы власники вымагали од мене, жебы я робив при столах і пецах, но юния забороняла мені то робити, бо я быв обслуга. Власникы, бо я не робил, чого они од мене вымагали, выгнали із роботы. Мучывся по тых пекарнях до 1937 року.


Filiak
Петро Филяк—
оборонец миру 1943—1945 рр.


В 1937 році я познайомив ся з Тони Ковальчыком, котрый працував у фандри. Я його попросив узнати, ци бы я не мог одержати там роботу. Через пару дней він мене повідомив, жебы прийти другый день до роботы. В 1937 році так Японія, як і Гітлер юж начынали вооружати ся, бо рыхтували ся до війны. До того покійный президент Рузвельт, державныма субсидицями зрушыв з місця економику, і сталева индустрія начала одкрывати ворота своіх фабрык. В Фандри я робив аж до призыва в американску армию, коли в союзі з Англійом, Францийом и Совітскым Союзом взяв участ в другій світовій війні проти нацистско-фашистской агресіі, котры хотіли выныщити радянскый народ і славян і запанувати над світом.

Односно до Лемко-Союза хочу сказати, же не встрічав ся з таким лемком — руснаком, котрый бы не чув, або ничого не знав о нашій народній організаціі. Я переконаный, же тота організація популярність собі здобыла газетом, яку выдає і выпуском річных календарей, як і тому, бо тримала ся прогреса, тому, бо все была на стороны робочого народа, який боре ся за краще жытя.

Календарі, выдаваны Лемко-Союзом, все были дуже интересными і повчальныма. Я іх радо чытав і чытам. Я вдячный Олександру Востоку, члену редакційной колегіі «Карпатской Руси» за то, же він взяв на себе обовязок выпускати іх.

Мы щасливы, же маме сию организацію, бо без ней, певно, про лемков, про наш народ юж бы світ ничого не знав.


Петро Филяк



[BACK]