Там за Гором, над Серетом....

Кінь ішов неквапно, але няньо єго не підганяв. Сипало ся юж листя з вишень, што стояли доокола дорогы в німій самотности, а на вшыткы стороны німіли поля, очекуючы першого снігу. Нібы карточка з верша нашого краяна, талановитого лемківского поета Богдана-Ігоря Антоновича:


Дозрівають довги дні, як ярі ябка,
лине листя з лип,
плине воза скрип...

То юж потім, ставши студентом Львівського університету, Володимир Пелех довідат ся о творчости того поета — «дітвака з сонцем в кишени» і, прочитавши його «Осінь», спомне свою подорож на татовім возі восени 1945 року. Подорож, яка привела їх родину до галицкого села Зубів, што на Тернопільщині. Там родичы достали хыжу і поле, де сіяли збіжа і садили бандуркы. Мали і свою корівку, яку привезли з собом з берегів Сяну. А коли през кілька років місцевы селяне рішыли провадити господарку спільныма силами, Григорій Пелех єдным з першых одвів свого коня разом з нехытрым реманентом на колгоспный двір.


KarpatView
Вид на горы Карпаты

«Чого родиче зостали ту в Зубові? Певні, того, же воно чымси напоминало їм рідный Жаготин в Перемишлянскім воєводстві, де я ся народив, — розповідат Володимир Пелех. — Розкыданы попід гором хыжы, долом — річка, а за нев — ліс. У тых місцях природа была щедра на красу. І, найважливіше, на щирых, добрых людий, котрых ми стріли на новім місци».

Понад сорок літ збігло од хтоди. Гнеска за плечами Володимира Пелеха юж богатий житьовый досвід, котрый помагат му в журналістскій роботі споро находити спільну мову з людми, глибоко осмыслювати тоты процесы, што одбывают ся в штоденнім плині часу. Бо перше, чим взяти ся за перо, він перешов добру житьову школу, котра має дуже спільного з біографіями його ровесників. Закінчив культосвітный технікум в старовиннім галицкім місті Теребовлі, але попрацувати в клубі не встиг. Йому — молодому, енергійному — хотіло ся чогоси більшого, де можна по-справжньому випробувати себе. I сын зубівського колгоспника, разом з іншима ентузіастами надзбручанского краю, їде на Донбас будувати шахту. Потім вырушат на цілинны землі. На станцию Кайран-Куль, што на півночы Казахстану, де знов ся бере за будівельну справу.

Єдним словом, Володимир Пелех пришов у журналістику, юж маючы за плечами вагомый житьовый здобуток.

Родина Володимира невелика. Жена Марія закінчыла університет і зараз викладат українську мову і літературу в середній школі. Сыны Сергій і Вадим ходят до школы.

Часто у суботу і неділю — особливо літом — ціла родина навідуєт ся до Зубова. Ту стрічают ся з односельчанами-лемками, якы поселили ся на берегах Серету сорок років тому. З Пацулами, Паливодами, Войтовичами, Паславскыми... Вшыткы — жиют у великых будинках, робят у місцевім колгоспі «Радянська Украіна», мают в хыжах добро і достаток. Много з них закінчылы выщу школу. Обидва сыны Паливодів учыли ся в Львові. Тадей закінчыв зооветеринарный інститут, а Володимир — політехнічный. Тепер хлопці мают юж своі родины, але часто приіжджают на береги рідного Серету, жебы уклонити ся отчому порогу, одвидіти родичів-пенсіонерів.

Зберут ся сусіды під яблуньом в саді, сядут за гостинный стіл і затрепоче птахом сьпіванка:


Ой чорна я, чорна
Як тая чорниця...

І сьпівают тоту сьпіванку всі: і родиче, і діти, і внуки. В народну нашу сьпіванку закоханы вшыткы, бо з єдного они кореня — украінского, бо з єдноі галузкы квітучой — лемківской.




[BACK]