Такого Забывати Не Можна — Олег Оршак

Недавно мали з-ме нараду нафтовиків в Білоруссіі. Нарада скінчила ся в пятницю, і перед тым, як мы мали порозіжджати ся по цілому краю (а былы там люде зо Сибіру, Кавказу, Татаріі) хтоси подав таку ідею:

«Зайдеме в суботу водвидіти Хатинь». Вшыткы пристали на тоту пропозицию, і, хоц не близка там дорога, але мы поіхали. Я юж оддавна чув о тім місци людскоі трагедіі, але николи ище-м там не быв.

Хатынь...

Марно было бы глядаты тото білоруске село навет на найдокладнішых мапах. На жадній повоєнній мапі юж не найдете того села, бо оно было зныщене фашыстамы 22 марця 1943 року.

Специальна команда фашыстів обкружыла село. Ани єден житель не міг втечи незауваженый. Втогди вшыткых — од малого до старого зогналы до великой шопы. Былы ту і родина Барановскых з девятьома дітми і родина Новицких зо семома дітми. Была ту і певно наймолодша в селі мама — 19-річна Віра Ясневич, — она на руках несла сына, котрому лем мынуло 7 неділь. Коли юж вшыткых заперлы в шопі, гітлеровці забили двері, обложыли шопу соломом, полялы бензином и запалили. Величезный сніп огню і дыму підняв ся до неба. В шопі почали давитися од дыму люде, кричали і плакали діти. Хто ище быв трохы міцнішый, почали ламаты двері й прібувати выдоставати ся з огню. Але тых, кому пощестило ся выдерти з шопы, гітлерівці стріляли за пару кроків.

Так спалены были жывыми вшиткы 149 жытелів того невеличкого села. І што навет тепер ище тяжко пережыти — медже ныма было 76 дітий.

По скінчыню той жахливой розправы над невынными людми фашысты пішли по хатах, забрали што ся дало, а село спалили. Они не хотіли зоставити ани єдного жывого свідка, ани жадного сліду з того села. Так лем за пару годин з географічной малы на земли білоруской щезло ище єдно село.

Но, але то дійсно лем з малы, а не з людской памяти!

Од того часу слово «Хатынь» понесло на цілый світ гнів, біль і смуток вшыткых знищеных війном сіл, попел тысяч спаленых людий.

На щастя, не вшыткы хатынці загынули.

Трое людий — Йосиф Камінскый і двоє дітий Віктор Желобкович і Антон Барановскый выдосталы ся з того пекельного огню. Так стало ся задост справедливости, жебы хоц тоты люде позостали жывы, жебы они моглы од імени погыбшых цілому світови оповісты правду про звіряче лице фашызму, жебы ище раз напомнути «НЄ» війні.


BabiYarMem
Памятник жертвам фашызму
в Бабинім Ярі в Києві


Послухайме іх розповід, як тото вшытко было...

...Юж горіла стріха, юж почали падати кроквы і люде, хоц знали, же надворі на них чатуют кулі фашыстів, кынули ся до дверий, выламали іх і хто міг выскочыли з шопы. В запаленім убранню выскочыла з огню Анна Желобкович. За руку она міцно трымала перестрашеного семилітного Віктора. През пару метрів од порога єй подкосила куля, она впала і потягнула за собом на землю раненого Віктора. Так пролежав він тихо до ночы коло трупа своєй найдорожчой мамы, котра му тепер юж по раз другый подарувала жытя.

З девятьох дітий родины Барановскых жывым зостал лем 12-річный Антон. Як выскочив з вогня, был пострыленый в обі ногы, впав і гітлерівці подумали, же він юж не жыє.

Третий свідок той трагедіі — Йосиф Камінськый. Пораненый, обпалений, він потім як юж вшытко стихло, нашов медже трупами своіх односельчан покалічене тіло сына Адама і почув його остатны передсмертны слова.

Од того часу минуло юж десяткы років. Дуже ся не памятат за так довгый час. Але Хатынь забыты не можна!

5 липня 1969 року в дні, коли Білорусія святкувала 25 річныцу визволіня свойой землі од німецько-фашыстскых загарбників, на спалениску села было збудовано вражаючой сылы меморіал.

Разом з екскурсантами з ріжных краін, людмы, што приіхали за тысячі кілометрів з нашого краю, идеме до меморіала.

Здалека видиме высокый монумент — то стоіт « Непокореный Человек» — трудар, котрый на своих плечах вынюс страшный тягар війны, человек, котрый выдер ся жывым з огню.

Його натруджены селянскы рукы, рукы, якы звыкли до тяжкоі роботы, рукы, котрым тримати косу і плуг, садити дерева — тоты рукы тепер тримают тіло замордованого сына.

Не можна спокійно читати слова, написаны на білом мраморы «Венца памяти».

То сут слова до Вас, до Тебе, до мене, до нас вшыткых:

«Люде добры, памятайте: любили мы жытя і Вітчызну і Вас, дорогы. Мы згоріли живыми в огні. Наша просьба до вшыткых: нех жаль і смуток обернут ся в сміливіст вашу і силу, жебы моглы вы утвердити навікы мир і спокий на земли. Жебы од гнеска нигде і николи в пожарах жытя не вмерало!»

Йдеме далі вздовж того місця, де колиси была сільска дорога. На місци каждого з 26 спаленых домів лжыт, так, як бы перый ряд зруба. Лем тот зруб зробленый не з дерева, а з мертвого бетону. Посеред квадрата стоіт комин, як то звычайні быват на спалениску. На самім верху комина — дзвін.

Серце німіє од болю, як помыслиш, же юж николи не запахне дымом з коминів, коли печут в пецу хліб, николи нихто не почує на тій сільській улиці дітячого сміху.

Нараз стаєме перед такым, од чого кров морозит в жылах. З історіі знаєме, же на світі є кілька місць, де загынули соткы, навет тисячы людий: то єст і ческа Лідіце и французский Орадур. Але таке, я знаю напевно, вы не увидите нигде: ту єдиной місце на цілом світі, де єст «Цмынтар сел».

Прошу Вас, перестаньте на хвылю чытати і ище раз вдумайте ся в тоты страшны слова! Могыла, цмынтар не єдного человека, не родинный склеп, а цмынтар 186 сел одразу.

Страшно подуматы, а як то было пережыти? А в каждім тім селі мешкали соткы, тысячы людий. В бетоновы плыты вмурованы 186 урн з землею і попелом, привезеных зо сел, котры были спалены разом з людми живыми.

Дорога по тім меморіалі кінчит ся коло Вічного вогню, — свідка того, же памят народна — вічна.

Хатынь навічно зостават в серцы каждого, хто выділ тот меморіал.

Наоколо себе выджу і старых і молодых. Тыша і спокій.

І серед той тышыны чуєме, як бє дзвін, єден, другий, а за ним вшыткы 26 дзвонів на комынах.

Хатынь будыт совіст своіма дзвонамы,

Хатынь напомынат,

Хатынь кличе:

«Люде, памятайте! Не можна допустити, жебы таке ся могло даколи повторити!

— Бережте мир!»


Олег Оршак



[BACK]