Никифор — Н. Жилич

Рівныма валками котит старый Попрад своі воды, омываючы нима підніжя Бескыдів. Горы незворушно навысли над ріком, над селами, над жывом красом Криниці. Красу, в яку залюбили ся раз, зостаєме ій вірными до самой смерти. Бо она гміє быти видимом для сліпого, єі услишыт глухый, з ньом побесідує німый.

...Німый... Нихто достовірно не знат., де і коли він на уродив ся, хто быв його тато. Лем кілького пам’ятают — він быв в Криниці. В той колысці Карпатской красы, в якій выколысали ся пышны бедра шляхетных дам, в опуклы жывоты панів і підпанків, в якій выростав нестерпный біль душы і убогіст простолюдинів. Тота колыска виколысала і Німого.


Nikifor
Маляр Никифор.
Плоскорізьба О. Велична. 1982 р.


Єго звали Никифор Дровняк. Його мама тіж была глухонімом і походыла зо села Поворозник. Глухоніму жебрачку, Никифорову маму, звали Явдохом. Што дня єі можна было увидіты з простягнутом руком і дитином на плечах в близком селі, або і в самой Криниці.

Коли хлопец підріс, мама часто зоставляла го самого, йдучы глядати даякого заробку. Напівголодный Никифор зберав на смітниках паперовы пачечкы, клаптички ріжнокольорового паперу і розпочынав свою улюблену забаву — будувати хыжы, або малював дашто прутыком по піску. Выходили в него хымерны узоры і він довго, незрушно смотрів на них... Певні, юж тогди в нім народжувався художник.

Невеселе, тяжке дітинство было в Никифора. Та і ци было оно в него взагалі? Гартувалы го од малого холодна осін і сувора зима, лем вліті упивався хлопец ласком карпатского неба і сонячным теплом смерековых гір.

Гворят, же світ не без добрых людий. Стрів ся і на дорозі Явдохы і Никифора чловек, котрый дав ім приют, полегшыв іх нужденне жытя. Быв то лемко од Криниці — Иван Гриняк. В него і жылы мама з сином, аж покыль не померла Явдоха. Никифор зостався круглым сиротом.

Тепер малый сам мусів здобывати собі іджиня. Никифор зачынат малювати.

Од раннього рана, коли ище спляче місто Криниця поскрипує ліжками і ліниво тулит ся до тепла, ту поспішат зо села Криниці Никифор. Він сідат на мурі, коло костелу, вытягує зо скринькы роздобыты кольоровы олівці і клаптикы паперу і чекат сходу сонця. А як лем оно ся появит, нібы катулят ся по горах, то юж не міг одорвати очий од Карпатскых верхів. І малював. Малював уперто, цілым порынаючы в роботу.

Згодом вштыкы звыкли до того, же на мурі од рана і до вечера сідит хлопец. Навет прискіплива поліця не звертала на него увагы. І так з дня на ден, з року на рік... «Рускі Матейко» глузливо называлы Никифора місцевы богаче хтоди ищи тото было як на сміх). Бо хто ж мав звернуты увагу на бідного, лем обдарованого великым талантом лемка. Ище і глухонімого. Двадцет років єго творчіст не выходила за меджи Криниці. Двадцет років нихто не уважав єго роботы за творчіст. Лем талант его щедро розвывався. От што розповідат о Ныкыфорі селянин з Криниці — Григорій Пыж.

«У першы дні війны 1914 року австрійскы власти силом примушували селян працувати на війну. Якоси забрали і мене перевозити ріжны товары. Обоз формував ся коло Тилича. Начальник обозу, австрійськый капітан, сідив на коні і давав розпоряджыня. Раптом неподалеко став бідно убраный человік, выняв кавалок паперу, олівец і почав малювати. Через десят мінут він підишов до капітана і без слова подав му малюнок. Портрет быв такый удалый, же офіцер розщедрив ся і подав художнику 5 ринских. На тот час то были велыкы грошы. А малював офіцера — Никифор».

Довшый час никто не интересував ся дольом і талантом бродячого художника. Аж якоси Никифор, як все, сідив на мурі коло костелу і малював. Він быв настільно захваченый роботом, же не звернув увагы на молодого чоловіка, што стояв збоку і смотрів за ним. Потім незнайомец підійшов до Никифора, привитов ся. Лем тот, занятый малюваньом, навет ся не рушыв. Хтоди незнакомец сказав ище пару слів, єднак і на ных жодной реакціі не было.

— Невже не чуєш,— здивував ся незнакомец.

— То, прошу пана, німый,— сказал незнакомому якийсы перехожый.— Рускі Матейко,— і засміяв ся.

Незнакомец юж не міг одорвати очий од малюнка. То была геніальна робота. Єден за другым перезерав він Никифорові малюнкы і юж не міг стрымати свого захопленя. Никифор здивовано повертав на незнакомца і не розумів, що з ним ся діє.

Незнакомец быв художныком зо Львова — Роман Турин, што в тот час одпочивав в Криниці. Творчіст художныка-самоучкы його барз зацікавила. Він одразу зауважыв самобутный Никифорів талант і быв ображеный тым, же нихто не звертат на него увагы, не помагат молодому художникови.

Протягом свого перебываня в Криници львівськый художник быв постійным опікуном Никифора. Декілька разів він звертав ся до властей з прозьбом, жебы они створили для Никифора нормальны умовы для жытя і праці.

— То — великый талант,— переконував він тупоголовых чиновників, але они і слухати не хотіли. Бо по іх выходило же який то може быти талант в простого лемка.

Стріча Никифора з Романом Турином не перешла безслідно. Бо, власьні, то было «одкрытя Никифора». Якраз од тогди ним почали цікавити ся і іншы вызначны художникы. Лем тривало того не довго. Планету потрясла друга світова війна...


NikiGrave
Иван і Стефанія Головач на могылі
славного лемка Никифора Криницкого


Період окупаціі для Никифора быв надзвычайно тяжкым. Лемкы берегли свого «маляра». Годували його, забезпечували нічлігом, прагнули недопустити стрічы Никифора з німцями. Преці оны могли його застрелити як «неповноцінного» чловека. Особливо допомагали Никифорови родины Гриняка, Громосяка, Русиняка.

Після війны стало ся друге «одкрытя Никифора». Ним зацікавили ся по-справжньому. Його малюнкы закупуют музеі Нового Санча, Кракова, Варшавы. Пізніше влаштовуют ся выставкы його працу Брюсселі, Парижі, Нью-Йорку, Варшаві, Києві і Львові. До Никифора пришло всесвітнє вызнаня.

Гнеска имено Никифора вимавлят ся яко символ генія простого народа, символ його таланту.

Никифор — сын Бескиду, сын Попраду, великый сын Лемковины, котрый восславил єй на цілый світ.


Н. Жилич



[BACK]