Народив ся Степан Гавроняк 1920 року в селі Посада Яслиска коло Рыманова у бідняцкій родыні. Няньо Гриц был чловеком прогресывным, чытав газеты «Сельроб», «Вікна», «Лемко». Розказував дітем о новім жытю, котре настало у Радянскім Союзі послі побіды Жовтневой революциі 1917 року. Обурювала го політика соціального та національного гнобліня, яку проводив уряд буржуазной Польщы.

1939 року вибухнула друга світова війна. В окупованой Польшы фашысты начали наводити «новый порядок». Ясні же люде в краю не хтіли мирити ся зо знущаньом ворогів, всіляко чинячи ім опір.

Не стояв збоку боротьби з гітлерівскими загарбниками і Степан Гавроняк. Патріоты, зберали ся в партизанскы загоны, нищыли желізны дорогы, телефоновы і телеграфны дроты, знищували спискы на здачу селянами контигенту, розклеювали антифашистскы листівкы.

Осінь 1941 року. Коло Рыманова фашысты зробили лагер для радянскых воєнополоненых. Людий трымали в голоді і холоді — просто неба на сирой земли.

Народны мстытелі розробили операцию по вызволіню полоненых з неволі. Через Ивана Орысыка, котрого німці примусылы працувати в таборі, встановили контакт з конспіративном трупом вязнів, розповілы ім о своіх плянах і узгоднили спільный плян акций. Роздобыли зброю та ножыці для різаня кільчастого дроту, призначыли ден і годину початку операциі. Єднак сміливців ждав провал. Провокатор про вшытко сповістив фашыстам. Почалися арешти.

Степан потрапив до рук гестапо 19 січня 1942 року, якраз на Йордан, коли мама вернула ся з водосвятя. В хыжі зробили обшук, побили маму, а Степана в кайданах повезли до Кросна. Катували до півсмерти, домагали ся, жебы він выдав товаришів. Але Степан мовчав. Тогды його одправыли до концлагеру смерти «Освенцім».

Тяжко споминати Степанови Гавроняку рокы війны. Чловек, котрый понад два роки быв у ляграх смерти «Освенцім», «Бухенвальд» быв приречений на смерт, имя котрому замінили нумером 102856, не може спокійно бесідувати про минуле.

Выснажены, голодны, неприбраны люде працували од свита до свита — в дощ, сніг, лютый мороз. Немічных і хворых кыдали у всепоглынаючу пащу крематоріів. Прибывали все новы транспорты з жертвами. Так миналы дні, тыжні, місяці...

В стичню 1944 року частину в’язнів, спосеред якых быв і Степан, перевели в Бухенвальд працувати на фабрыці, яка готувала таємну зброю — остатну надію фашыстів. Од перевтоми і хвороб вязні масово вмералы.

А так ся хотіло ім жыти, бо юж пахло весном, юж теплішали сонечны промені, юж тріщали бруньки на деревах, на проталинах почала зеленіти трава. В небі все частіше появляли ся самольоти, котры бомбардували войскови обєкты, наганяли страху на фашистскых катів.

Рано 20 квітня близко двадцяти тисяч вязнів вышыкували в колону і почали виводити з лагера. Колону вели деси на захід. Єден з вязнів, котрый знав по-німецку, почув бесіду конвоірів о розстріл. Виберати не було чого — треба втікати. Коли стемніло, Степан і його товариш, выбравши зручный момент, скочыли в урвиско. З останніх сил переплили річку. Але де ся подіти в такім убраню? Вирішыли ити до села. Скрадаючы ся, добрели до стодолы крайноі хаты і глыбоко закопали ся в соломі. Неспостережены пролежали штырі дні. Нестерпный голод і раны примусили довірити ся дівчыні, што працувала у бауера. На іх щестя то была украінка — Марійка зо Львова, яку гітлерівці прымусово вывезлы на роботу до Німеччыны. Она врятувала іх од голодной смерти.

Шли остатні дні войни. Двадцять шестого квітня втікачы уздріли американскы танкы. Степан, а також іншы вязні, што тоі ночи вырвали ся з колоны, вышли на улицу. Американскы воякы перебрали і накормылы іх. Лагер, у котрім ище кілька дний тому зостали ся хоры і слабы невольникы, быв порожный. Фашысты закопали вшыткых жывыма до землі. Закатованых одкопали і з честю перехороныли. Одбыл ся траурний мітинг, на котрім колишны вязні з ріжних краів Європи засудили злочыны фашызму.

Лем на початку літа Степан вернув ся додому. През даякий час у Пустомитах на Львівщыні однайшов рідних і близкых, што переселилися з Лемковыни на Батьківщину — Украіну.

Зачала ся у Степана Гавроняка нова сторона житя (о такім мріяв його няньо Григорій). Оженив ся з односельчанком. Побудував хыжу, загосподарював. Выростыв дві донькы. Світлана — ветеринарный лікар — робит на птахофармі, Люба — інженер. Мешкают вшыткы разом, як-то повімо, у благополуччі і злагоді. Пенсіонер Степан Гавроняк радіє за долю своіх дітий. Найбівше його жычыня, жебы на земли был мир і молодому поколіню не пришло ся николи за знати страхів війны.