Стефанія А. Головач
Коротка Історія Мого Жытья — Стефанія А. Головач

Невеличке село Андреівка, п. Новый Санч, розположене над ріком Попрад, на границі меже Чехословакіом и Польщом. Зарас по другій стороні рікы Попрада, в Чехословакіі, сут расположены села, як: Легнава, Старина, Липник, а в Польщі: Андреівка, Милик, Злоцке і Мушына. Мушына была малым містечком, куда мы ходили на ярмарок кождого понеділка. Із Мушыни на сході лежыт Крыниця, знаний як славний курорт-лічниця, где находит ся много лічебных купелевых, з всякого рода мінеральными щавами, т. е. воды до питья. Із Крыницы до Мушыни было 9 км., а до Андреівкы 16 км.

Дальше на захід был Жегестів — то также здравница з мінеральными водами і боровином. За Австріі і Польши приізжали сюда з далека богаты панове на ліченя. Мінеральна вода туты была дуже добра на ріжны сердцевы недугы і малокровія, а боровина на ліченя от ревматизма. Была тут така специяльно чорна земля, яка огрівала тіло до певной температуры. Хвора людина лежала в таком болоті залежно от припису доктора. Так наша Лемковина была якбы скарбом здоровля, бо праві в каждім селі або другій місцевости были такы воды. В Жегестові наша молодіж мала завсе нагоду дашто заробити при гостьях, котрых обслуговували дівчата, а хлопці різьбили і малювали выкарбованы паличкы і другы річы і все то продавали гостям. Ище мали цвіты і ягоды і продавали проіжаючым, бо дорогом іздили паны із Крыниці до Жегестова, або наоборот. Того часу автомашин ище никто не видів, была лем пара коней запряжена до повоза, або так зв. «брычкы», і дітьом было добрі коло дорогы стояти зо своим товаром, котрый панове може і не за то куповали, же был ім потрібный, але же виділи босых і не так добре убраных дітей, — то нераз нам дали і веце за товар, як мы просили. Послі так успішного торгу мы задоволены і веселы йшли домів і давали грошы мамі. Так проходив літный сезон: червец, липец, серпен і вересень.

Хотар Андреівки был солнечный і где-негде родила ся і пшениця, але не всяды. Давніше у нас никто не садил помідоры, огуркы або морков. Муж нашой учителькы А. Станчак перший почав садити помідоры і другу огородину. Люде говорили, же у нас тото роснути не буде. Але як почали садити, то у нас всьо росло, лем треба было землю добре погноіти, то родили ся і огуркы, помідоры, морков, кукурудза. Перед тым наш няньо садив лем грулі, бандуркы, буракы, карпелі і капусту.

Наш няньо Антоний Русиняк, походил із Верхомлі Вел., а мама, Антоніна, походила із великой родины Головачів. Я памятам, як мама оповідала, же іх отец быв богатый, бо мав дуже поля, бо тераз уж ест 3-х господаров на том полю по моему діду. Наш дідо быв довгы рокы війтом в селі, то я знам, як мама оповідала. Іх, 5-т братів, пішли до Америкы перед першом світовом війном. Мама была молода, лем 16-річна дівчына, як ей выдали замуж, бо няньо быв в Америкі, i принюс дакус грошей, но і дідо як дознався, же до Верхомлі приіхав паробок з грошами із Америкы, тай давай выдавати маму за нього, бо у жыда быв довг, який треба было отдавати. Знате добре, же без жыда, здає ся, не было одного села на Лемковщині. Жыд мал склеп (лавку), продавав горілку і всякы товары потрібны людьям на селі.

Так нашу маму оженили з няньом, і были поблагословены великом фамеліом, — 7 дівчатами і 5 хлопцями. Наш няньо быв обчытаным, у него все были книжкы і газеты, він любив чытати. Я запамятала, же до нас приходили газеты «Земля і Воля», «Русский Голос» і иншы. Мы мали велику хыжу з світлицьом, где поміщала ся чытальня ім. М. Качковского і у нас устроювали ся завсе забавы з музыком, і за звычайом у нас завсе было повно людей — но а мы діти так само підростали, помагали родычам.

Найстарша сестра Ганя (Анна) не мала щастья. Будучы малом, ей выслали по столец над потік, бо як знаете, давно лахы все прали на потічку, она упала на леді і дуже потовкла своі коліна. За пару раз лежала в шпытали, і таком лышила ся на ціле житья. Тому ей тяжко было выйти замуж, бо знаете, же на грунт треба здорову невістку, жебы была і за коня і за газдыню. Выдала ся уж старшом, але выховала 3-ое дітей і дожыла до 76 роков. По 2-ой війні переселила ся в Херсон, где одной зимы знов упала на леді і не могла встати, ани не быв хто ей помочи, так што цілый бік захолодила, потім скоро померла.

Друга, молодша, сестра Гелька (Єлена). Так як няньо мав близку родину в селі Верхомлі, — він хотів дівкы повыдавати замуж без «віна» — жеби хлопцям, моім братьям веце остало. Няньо знав, же на Верхомлі дуже «віна» не треба, — тай давай дівча там. Тогды я мала заледво 4 рокы, але памятам, як Гелена плакала, коли ишла до шлюбу. Єй сьпівали: «Пришли нам ту верхомляне, з довгыма гунями і взяли нам Гельцю з чорными очами»...

Василь, найстарший брат, помер молодым на запаліня. Петро, молодшый, йому дали половину грунта і ище одного «янка» на сплаток. Петро, брат, учив ся у стрыка Русиняка на дьяка, він также учыв ся в Мушині за кравця. Быв добрый кравец, шыв людьям убраня, а они все му помагали в господарскій роботі, зато йому уж легше было жыти. Павло остався дома на господарстві. Він оженив ся, а невістку досталисме із Верхомлі, богачку, із родины Мейских, котрых нашы люде уважали за богатых. Правда, же Павел, быв сам дуже спосібный і робітный; сам кував своі коні, а кажду річ при господарстві сам змайстрував, а к тому ище і людьям пецы мурував.

Сестра Марися зас вышла замуж до с. Милика. Она любила хлопця в нашой Андреівці, але тот хлопец ище не хотів ся женити. Марися не хотіла ити за Гриця до Милика, але няньо не дали собі ани слова повісти.

— Там маш ити, где я кажу. Будете вшыткы ту дома на купі сидіти? Там поідеш, бо я тобі зле не хочу, — і зробили зальоти або заручины. Я так добрі памятам, як пришли до нас сватове-зальотники до «світлиці», а мы, решта меньшых, сідили в пекарні, і Марися з нами.

Пришли к нам няньо і кажут Марисі — зараз приход зо мном до світлиці. — Она, така слушна, не хоче нияк ити, і мі было ей так жаль, але я бояла ся дашто няньови повісти, же чого ей так силує, же видит сам, же она не хоче. Але зас, з другой стороны, я в душі тішила ся, же у нас буде весіля, тай я ничого няньови не повіла.

І так Марися, нехотячи, на силу отдала ся. Она все потім, в неділю, приходит домів, і все плаче, же няньо ей так отдав і же она свого хлопа не любит.

Я тогды ище сама не знала, што значит любов, бо я была тогды лем дітина, але мі было дуже жаль, як обі моі сестры, єдна з Верхомли, а друга з Милика приходят домів, і все плачут і нарікают няньови, же іх з дому выгнав. А няньо все ім кажут: «Та за кого быс ту вышла замуж? За такого, што грунта немат? І як бы сте жыли? А там, як єдна, так і друга мате грунт, і люде вас поважают, бо вы шолтыскы. Я николы ище не знала, што то означат шолтыска, хоц мы і были якыси шолтысы. Аж тепер я гдеси дознала ся, же шолтысы то были богатшы люде, бо мали бівше і ліпши земли от других. Но, але і тогды тото слова «шолтыс» не мало ниякого значыня.

Молодшый брат Янко так само учився за столяра, він робив шафы, столы, выгляды і ріжні меблі, зато і йому уж было легче на господарці. Він также добре ся оженив, но і сестра Варвара была уж замужем.

Брата мого Стефана забрали німці на роботу і в дорозі він захворів на червінку, котра тогды бушувала, і так він деси помер. І сестру Мильцю так само забрали до Німеччыны в 1941 році. Она там пережила вшеляку біду через війну, потім дістала ся до Амерыкы и жиє тепер в Чикаго, Илл. з 4-ма дітьми. А наймолодша сестра Юлья, она за молоду повдовіла, тепер на переселеню, мае 3-х сынів, котры покінчыли школы в УССР. Мают добры роботы і жыют добрі.


* * *

В нашім селі Андреівка, пов. Новый Санч, была учытелька з роду Хиляк, Єлена, а ей сестра Манья была довгы рокы учытельком в селі Баниця. Потім наша учытелька Єлена выйшла замуж также за учытеля Антона Станчака. Він быв руского духа, а за Австріі быв офіцером в арміі. У них не было дітей, а знали, же у нас было много дітей, — і попросили моіх родичів, жебы дали мене до них служыти. Мама охотно на то згодила ся, бо діти были старшы и молодшы от мене, то я не была така потрібна, штобы мене бракувало дома, а дома треба было кормити і одягати, то родиче з охотом отдали мене під опіку учытелькы.

Учытелька, пані Станчакова, чогоси дуже полюбила наш дім. Думам, же мі было втогды около 9 років. Мама завязали моі лахы в бондзлик, до хусточкы, тай гварят: «Иди, дітино, там тобі буде добрі, лем слухай своіх панів».

Наше село было невелике і до школы от нас не было далеко. Пришла я там і пані Станчак взяла мене до покою, казала мі сісти і повідат мі так: «Слухай, Стефцю, от днеска ты будеш жыти у мене, тут ест всьо, — показує на велику шафу і іншы річы. — Мы нич николи не замыкаме, і ты, хрань тебе Боже, жебы ты дашто взяла. Як тобі дашто треба, то скажи мені або пану, мы всьо тобі даме».

Може втогды, як я служыла у панів Станчаків, я ище не знала світ, аж они мене поучали, як треба в хаті чыстоту тримати, научыли мене варити, прати і прасувати. Дисципліна была завсе дуже тверда, бо учытель Станчак, певно, думал, же он ище при войску, а я його подчинена. I хоц я мала у них всьо, што мі было потрібно, бо я завсе была найкрасше убрана і лице мала симпатичне, бо істи дома я николи так не іла, хоц і у нас дома николи голоду не было, але у Станчаків я все мала білый хліб, як звычайно у панів. I так с той стороны было бы всьо добре, — але штож, моі ровесничкы дівчата ходят на вечіркы, идут собі на музыку і танці, а мі не вільно было нигде выходити. Часом я скрыто дагде полетіла, але то скоро треба было вертати ся, бо пан буде сварити.

Правда, што тогды пан Станчак учыв нас представліня, а брат мій Петро і я завсе мали головны ролі в представлінях і хоц я была ище молода, але на сцені грала найліпше, бо пан Станчак так мене выучыв, што нераз мала слезы в очах, але співати мусіла. Раз Янко (Иванко) нагнівано каже: «Та я його (пана) даколи дачым замалюю, чтого він над тобом такы збыткы робит.»

В нашім селі робили так само вечіркы, была старша група дівчат і хлопців і молодша. Тогды я належала до молодшых дівчат, i мене завсе тягло на вечіркы, бо там завсе был Янко, котрого я любила. Він часом приходив під нашу стіну і ждав на мене, коли я выйду на двір, — но даколи я і не могла выйти, жебы дашто побесідовати. А вечіркы были недалеко, лем 3-та хыжа от школы, то нераз я посуду лышала на полиці, а сама потихонькы отверам двері што на двір. Помыі я выливам, а миску підкладам під двері і лечу як шалена, ход бы лем на минуту або дві на вечіркы. І так то было не раз і не два, аж єдного разу я певно была довше на вечірках, а коли прилетіла домів, то пан каже, а где ты была?... і ударив мене в лице. Я собі тогды заплакала, і не зато, што він мене ударив, бо мене то не боліло, але із жалю, же чого то мі не вільно было там идти. Мое сердце мало хтоди такый жаль, што я не годна того почутя ани описати.

По даякім часі я гварю мамі: «Мамо, я не буду дальше служыти в моіх панів, а прийду домів». — «Ой, дітино, не роб ты того, та видиш сама, убрана ты як никто в селі, — аж другы ті завидуют. Лем ты будь там дальше і слухай і роб, што тобі кажут». — Я подумала собі, же може треба ліпше послухати мамы, треба буде ище дакус дальше терпіти і слухати.

Єдного разу в селі была музика. Ой, што за радість мают вшыткы дівчата, лем я бідна неутішна, бо знам, же мене не пустят. А там будут хлопці, а по меже ними і мій Иванко, котрого я так люблю і серце мое рвет ся, што на крылах бым полетіла быти там з ним разом, хоц лем на хвилинку. Але я навет не могла никому признати ся, же я люблю того Янка-Иванка, бо дві моі старты сестры ище дома неотданы і братья не женаты, а ту мі смаркатой недорослой дашто о таком думати. Не дай Бог, жебы ся дома дашто о таком дознали.

Гдеси в тих роках 1928—29 начав ся небывалый релігійний рух на Лемковині, люде начали повертати ся на прадідну православну віру. Так і в нашій Андреівці перешло троха людей на православя, але не вшыткы. Зато зробив ся роздор меже нашыма людьми, — то была така якбы домова війна на вірі. Я памятам, як на православных напали уніяти, бо так называли тих, што не перешли на православя, а остали ся на уніі.

Тоты, што перешли на православя, были якбы веце руского духа, тамты уніяты як украінці. Наше село Андреівка і Милик то была єдна парохія, і в Милику быв тогды священник Бугера. Він завсе, коли мы православны робили представліня або забаву, то голосив в церкви, жебы никто не ишов на наше предприятя. Но в тоты часы мы были сильны, бо із других сел, як Щавник, Крыниця і иншых вся молодіжь приізжала до нас, і мы завсе мали великий успіх в наших предприятях, бо і нашы хлопці не слухали свого попа Бугеру і приходили на нашы забавы.

На другу неділю Бугера устроів сам забаву для своих вірников, — но никто із нашых людей не ишол на іх забавы. Дуже часто приходило до серьозных спорів і суперечок помеже православными и греко-кат. уніятами, але наши православны все их поборювали. Нашы православны побудовали свою церковь в Милику, так што мы завсе переходили коло уніятской до нашой православной церкви в Милику, але і андреівскы хлопці завсе ишли за нами дівчатами до нашой, хоц до Милика было дальше, бо там дуже гарно співав хор.

Для мене самой важной было, где ишол Янко, — але він завсе ишов до православной, хоц зато мав дома часто неприятности от его мамы, бо его няньо помер коли він быв ище малым хлопцем. А мама не за то уж кричала на Янка, же иде до православной церкви, но за то, бо мусіла лышати обід для него на позднійше, аж коли люде выйшли по службі із православной церкви. І через то Янко не раз был покараный, што може часом він і обіду не дістав. Але для мене то была велика потіха, же Янко ишов до православной церкви, за то я его любила, хоц він быв бідный хлопец. Няньо його помер, а іх осталося 5 малых сынів при мамі і была там біда, бо мама сама не могла заробити на дрібні діти. Коли Янко пішов служити до людей, він мав заледво 7-ый рік, а коли він уже підріс векший, то пішов до Жегестова і там начав по троха заробляти. Грошы, якы заробив, давав домів мамі, котра купила до дому што треба было, і аж тогды начали ся ліпшы дні в іх хаті.

Дальше я не хотіла быти в учытелькы, так пришлам домів, але і дома я довго не была, бо зараз пішлам до Жегестова до єдной пані бавити дітину, і она взяла мене зо собом до Кракова. Пані была полька і она брала мене до костела, где я нияк не любила. Незадовго я познала ся з єдном украінском дівчином, што недалеко од нас мешкала, і она взяла мене до церкви. І хоц я мала идти до церкви лем на вечірню, бо аж по полудни я была свободна от роботы, але для мене тогды быти в церкви было найкрасшим скарбом. Я была така задоволена, бо чую своіх людей і свою отправу, і хоц то была греко-католицка церковь, але для мене была приятніша, як костел, где я ничого не розуміла, што там ся отправлят.

В Кракові я перебывала за півтора року і знова вертам ся назад до своіх рідных зеленых гір Карпат. Ой, горы нашы горы, вы зелены Карпаты. Не можна ани пером описати такой душевной радости. Кругом доокола видно чудесны горы, зелены розложисты лісы, в котрых всяка пташина выспівует чудесны мелодіі, а в лоточках знов чыста криштальова вода собі журчит, або черчит по камінцях.

До Жегестова я приіхала желізницей о 6-ой год. рано, а із жел.—дор. станции до Андреівкы было 4 км., — тай взяла тлумачок з лахами і иду собі за дорогом домів, — но і якбы не чудо, по дорозі несподівано встрітила я мого любимого Янка, як він ишов до роботы. «Ох кого я виджу, мою любу Стефцю, — ой який я радый, же ты верташ ся домів.» — Гварит він.

Пришла я домів, отпочнула трохы з дорогы, потішила ся з родином, тай думам, што дома я не можу ту на купі сидіти, бо сут ище дві сестры старшы і дві молодшы вдома. Тай пішла я до закладу «Здрою» в Жегестові просити директора, жебы мене принял на роботу подавати гостьям воду мінеральну, де завсе услуговали нашы дівчата. Як раз перед тым была дівчына з нашого села, што теперь выдала ся. Директор знал мого няня дуже добрі, — тай каже мі, штобы я пришла от 1-го мая, коли начинат ся літушный сезон. Там треба было почыстити і праві цілый місяц робити задармо, але зато, як приіхали гості на сезон, тогды мы добре заробили. Там мы переважно неділями все уберали ся в лемковскы строі (одежу), видно госты тото любили і за то давали нам доброго типа (подарок). Я робила там за 5 років, але потім і люде были мі заздростны, а і другы хотіли там робити, так штоо потім нас робило двое дівчат, але на зміну, — єдна в єден, а друга в другый ден. Я там заощадила собі троха грошей, але із того я мусіла отдати до дому, бо єдній сестрі трафляло ся выйти замуж, то треба было грошей, коня або корову купити на віно, а я все ім каждому помагала, і як няньо казали, так мусіло быти.

Мій Янко, Иван Головач, родил ся ту в Амерыкі, і его родиче принесли го ище малым до старого краю і там він выховав ся і выріс замолоду. Він на 20-м року жытя дістав од родины шифкарту для выізду до Америкы. День перед от’іздом він зашов до нас повісти: «Будь здрава, Стефцьо. Я іду до Америкы».

Нихто не знав того, што діяло ся в моім серцю. Я замкла ся сама до хыжы і там довго-довго плакала, і нихто не знав о тім, же я так любила Янка. Правда, же гдекотры хлопці і дівчата дашто знали, бо по вечірках Янко нигде не сів, лем коло мене, і веретено сукав, жебы довша нитка была. Або, коли мы ишли домів з вечірок, то він все отпроваджав мене аж під самы двері, где часом мы і довше собі постояли. Но, але же Янко быв бідным хлопцем, можна было повісти же найбіднішым в селі, і хлопці не раз меже собом говорили, же чого то Стефка его так любит? Так они не можут женити ся, бо він нема жадного грунта.

Але не меньше і Янко любив мене, — він все, коли смотрів просто в моі очы, тихо кажет: «Ой, Стефцьо-Стефцьо, як я тебе люблю.» Але і направду наша любов здавала ся даремна і безнадійна, бо єдно, — Янко нема грунта, а друге — што няньо мене не дадут за нього, бо штож мы будеме робити, а теперь Янко і так от’ізжат до Америкы.

Я до смерти не забуду того дня, як дівчата і хлопці проводжали Янка в дорогу, а я не могла піти, бо жаль моє серце тиснув і я лем плакала, і от плачу было мі легче.

Звычайно, як в каждім селі, так і в нашім быв жыд, він мав корчму з напитками, но і склеп с товарами як на селі. По дакотрых селах мали уж нашы люде своі склепы (крамниця), так в Милику Ванцьо мав уж єден склеп, а потім заложыв в Андреівці, в нашій хыжі, другий склеп. Сам Ванцьо привозив товары з міста, а моя молодша сестра продавала.

Торговец, по народности жыд, быв дуже злый і прібував продавати своі тунше як мы, — але нашы люде і так лышили ся при нас. Піздніше він закрыв свій склеп.

До здрою я не пішла уж до роботы, осталася дома. Потім Ванцьо отпродал нам склеп і тогды я начала в склепі робити. Не была то легка робота, бо за товаром треба было іздити аж до Нового Санча. Коли нашы коні были свобідны, мы іздили сами свойом фуром. До Санча треба было іхати цілу ніч, жебы рано на часі быти в місті, накупити што треба, наладувати товар на фуру і знов на другу ніч повертати домів.

Не так довго, бо ледво два рокы мали мы склеп с товарами, і хоц наш склеп розвивав ся дост добрі, бо і я пильнувала сама, і братья Петро і Павел помагали, але і того было замало. Брат Павел мав цегельню і тяжко робив при выпалюваню цеглы, а то не така легка робота, і хоц мы вшыткы разом до купы робили і складали, і нихто з нас не доказував, же то мое, або твое, лем все мы говорили — наше.

Але гдекотры люде были заздростны і называли нас богачами, а мы, завсе вшыткы тяжко робили, бо і на господарці были два коні і худобина, так же роботы было завсе надост.

Тымчасом я доставала письма от Янка із Америкы, хоц і не так часто, але переписка завсе ишла меже нами. Мені трафляло ся выйти замуж, але я не хотіла выдавати ся. Аж потім дакус позднійше, якоси я набрала отвагы і написала Янкови, же так і так, і кажу: «Хоц то може і не красно на дівчину просити, ци ты думаш приіхати по мене до краю?» На то я достала отповідь, же ніт, бо там він познал єдну дівчыну, то може буде з ньом женити ся. Больше я до Янка не писала, бо думалам, може він юж жонатый, та і я не буду собі завертати голову. І так минуло пару літ, як мы перестали писати до себе.

Аж потім на весні 1939 року, як раз на самы Зелены свята, мы дівчата і хлопці і много другых людей сідиме собі у нас на подвірю, бо то звычайно завсе коло склепу-крамниці много людей. А Янко крутит ся коло нас і кричит на мене: «Як ся маш, Стефцьо?» Я ани го не познала.

Скоро за ним збігли ся всі люде до горы, где жил Янко, на вышнім, бо мы жили на нижнім кінці села.

Я сама по правді, не хотіла пойти до іх хаты, — думам, він знае, где я жыю і як хоче, най прийде до нас, і такой зрана на другый ден пришов до нашого дому і зарас мене запытав ся, ци я мам даякого хлопця. Я повіла, же ніт... «То добрі, — гварит він, — бо я приіхав по тебе». Він зараз сказав моім братьям і няньови, же хоче женити ся. Няньо, што правда, быв дуже радый, бо знав, же Янко оженит ся без «віна», але і так кажут: «То добрі, але штож ты будеш хотів?» Янко зас гварит: «Я не хочу ничого, лем вашу Стефку.» «Но, тай так скоро погодиме ся.» Ани мене ся не звідали, ци я хочу, або пойду за нього, але няньо ище додав: «Но аж тепер нам будут люде заздростити...»

Няньо з Янком все приготовили на весіля. Під час Петрова поста были «оголоскы-оповіди» в церкви, а наше весіля отбыло ся на свято Петра і Павла.

Незадовго по нашім весілю мы поіхали до американского консула в Варшаві, бо мы думали і хотіли іхати разом до Америкы, але нам там сказали, же Янко мусит вернути ся найперше сам до Америкы і оттамаль прислати всі документы про мене на выізд в Америку. Заледво по двох тыжднях нашой женячкы мій Янко оставив мене, свою стареньку маму і братів і вернув ся назад до Америкы.

Тымчасом несподівано началася нещастна війна, і так началася друга част мого житя. Не знали мы ничого, ци мій Янко доіхав до Америкы, або ніт, бо казали люде же тота шыфа «Баторы», на котрій поіхав Янко, была розбита на морі, другы знов інше, так само почты у нас были закрыты, бо німцы наступали на цілу Польшу. Начала ся паніка, люди втікали, найбільше полякы біжали на схід. Потім, на деякий час успокоіло ся, коли до нашого села прийшла чехословацка армія.

В Мушыні склепы были розбиты, люди всьо вытягают і каждый бере собі што хоче, — едным словом, анархія.

По пару тыжнях зас пришли німці, — ох, якы они были страшны і як мы бояли ся іх. Найперше заарештували мого брата Павла, пришли до склепу і казали замкнути і пытают за братом, мы ничого не знали. Він быв при конях, коли ввышов до хижы, зарас му рукы звязали і забрали го до Жегестова. Там го тримали за 4 дні і выпустили домів.

Коли німці заняли нашы села, то лемкы скликали великы зборы (віче) до Крыниці, где собрала ся велика маса народа. Тут мали рішати, штобы внести просьбу до правительства, жебы нашы учытелі, якы были перенесены на польскы села, вернули ся на своі стары учытельскы місця, бо польскы учытелі не знали і не могли учыти нашы діти по рускы.

Мiй брат Павел як раз в тот день приіхав за товаром до Крыниці, і пішов послухати в чім діло. Хтоси наскаржил на брата, же был на вічу в Крыниці, за што го арештовали, але вины на ним не нашли і пустили го домів.

Німці газдували в нас от 1939 аж до 1945 рока, — было то тяжке, страшне пригноблене житя, коли жителі наших гор сталися правдивыми рабами.

Найперше позміняли нашы особисты доводы (пашпорты), в якых записано было имя и назвиско, якой кто народности: поляк, рускый, жыд або інший. Нам неможна было писати або называтися руский, лем украинец.

Забрали всю молодеж на примусовы роботы до Германіі. На людей накладали новы податкы і всякы контингенты і заберали у них господарскы доробкы і продукты. За даякий час не можна было ничого привезти до склепу, бо были так званы приділы (ограниченя), для того были назначены «мужы довіря», так што і в склепі не было што продавати.

Потім я дістала позволіня на продаж горілкы, пива і вина, то я провадила корчму. Но, то не было довго, бо скоро бракло і того і на села не давали веце горілкы. Тогды я пішла до Крыниці робити в молочарню. Там я робила в канцеляріі. 3 Андреівкы нас робило троє молодых людей. Я записувала, а потім відраховувала, кто і скілько здав молока, якість (сорт) молока і інше.

Мою молодшу сестру вывезли німці до Германіі на роботу, а в 1942 р. пришли до села украинскы националисты в німецких мундирах і заарештовали Петра Головача (Мамкова), Стефана Головача, Петра Головача (Коваліва), Петра Головача-Скасора, Исидора Копача, Ивана Кулина, Ник. Семчишака, Ивана і Теодора Крыницкых. У них здается, нашли церковны книжны і біблію, — то была іх вина. Назад домів неповернули ся лем Петро Головач—Ковалів і Кулина Иван, оба они тепер на Украині.

В молочарні, в Крыниці, я робила аж до прихода Червеной Арміі, котра прибыла до Крыниці на самый Новый Рік, в час раненько 1945 рока, і освободила нас із под гитлеровской неволи, найгоршей в истории нашого бідного народа.


Переселение лемков до Радянского Союза

Декотры нашы люде лемкы переселили ся до Радянского Союза зараз послі напада Гитлера на Польшу в 1940 року, але потом по якойси причині переселіня было скоро затримане. А тепер знов, як только прийшлы до нас рускы войска, так зачали говорити за переселіня людей. Так за місяц марец і квітень всяди записували людей, і то не лем самы люде, але цілі села записували ся на выізд до СРСР. Так і до нас была выслана делегация до Горлиц, жебы і нас переселили.

Пришла весна і нихто не хоче орати ани сіяти, бо всі чекаме того выізда, аж до червня, коли мы начали выізжати. Наше село Андреівка призначено іхати до Кировоградской области.

Мы забрали з собом што могли: коні, коровы, вівці, свині і проче, а в міжчасі мы наварили для свинь і коров великы бочкы груль (картофля), приготовили пашу для худобы, — годуеме коровы і доіме, — а для себе мы напекли повны міхы сухарів. Коли всьо было наладувано на возы, мы вывезли вшитко на желізну станцию до Нового Санча. А там зном мы мусіли ждати пару тыжнів, бо не было вагонів товаровых.

Мы сварили ся, же чом они нас так довго затримуют, а они кажут, што не можут надост вагонів дістати, бо така велика маса народа выізжат, нашто они ся не сподівали. Наконец дочекали ся тых вагонів, наладували, што было і ідеме дальше до границі. Коло Перемышля затримали поізд і всьо провіряют. А мій няньо, то так як тот кондуктор, што всьо хоче знати, хоц тогды мал 72 рокы, він мусів всьо видіти. Я завсе мусіла просити і наганяти го до вагона, жебы дагде ся не стратив по дорозі.

І як раз трафило ся гдеси уж недалеко от Кировограда, — смотрю і глядам, где подів ся няньо? Та што я тепер почну, плачу і ламентую, де я мушу вертати ся по няня на остатню станцію. Пішла я до начальника станціі і кажу, же тато мій остався на станціі і я хочу вернути ся по него... А він отповів: «Не бійся, донечко, тато ту приіде і сам».

Я попросила Ивана Мурина, краяна із нашого села, жебы він остав ся зо мном чекати на няня, він остав ся зо мном і там мы обое переждали цілый день... Я взяла троха сухарів і баньку з водом, штобы ся посилити, — аж тут под самый вечер іде поізд, а няньо сідит собі на верху лем в кошелі і капелюх на голові. Я здалека няня познала; він заплакав, і я плачу і гварю: «Видите, няньо, я вас все просила не выходити з вагона, а тепер наш транспорт уж отіхал, а мы сами не знаме где». А тут тепер знов друга біда.

До жадного вагона в поізді мы не можеме ся достати, бо страх, што там народа напхано, — на сходны з боку мы обое молоды и ще бысме выскочыли, але няньо, як старша особа, того не зможе. Але на щастья дало ся нам упросити єдну жінку, што взяла нас до свого вагона, коли я оповіла ей кто мы, і што мій батько загубив ся і зато мы свой транспорт запізнили. Мы знали, же ідеме до Кировоградской области, но до якби то станціі — мы не знали. Так поізд знов отіхав, а мы трое остали ся на станции довідати ся за наш транспорт, і так наконец нас повідомили, же станція звется Куцовка, і так над самым раном мы доіхали до нашой станціі.

Мы были дуже рады, же нарешті мы злучили ся разом. Там люди выгружали уж вшытко з вагонів. Нашы першы враженя были жалюгідны бо там по военнім фронті знищеня было страшне, а мы такого у нас не пережывали, і николи такого знищеня не виділи, зато нам все показало ся страшно. Тепер всьо заросло лободом по коліна. Земля і не орана і не оброблена, лем зароснена. Гдекотры люде зачали плакати і нарікати, же на што мы ту приіхали. Потім пришов к нам єден член з районного комитета і він розділив нас і показав, где кто мае іхати. За ним потім приіхали по нас старшы жінки з волами, возы стары, потрепаны, што потребуют направы, та і на волах (быках) мотузы поторганы, што сами бундзы повязаны. Жены зас босы, а спідничкы мают вшыти із німецкых фалатків резинового полотна, такого што на шатра або цельты, — такі обнищены бідны люде. І як же мы можеме нарікати на нашу незавидну ище біду.

Они розділили нас всіх на групы і забрали нас, не знаме где кто, по пару родин до каждого села.

Приіхали мы там уже на самы жнива. Заходиме до хаты, хижы — ліпянкы з глины, то што ж зробиме; мусиме даяк жити. Мойого брата Петра діти плачут і кажут: «Нянью, та мы вдома в стайні мали ліпший выгляд (вікно), як ту в хыжі». Но што ж зробиме, мусиме привыкати.

Лем там обходили ся с нами дуже добрі, — они, хоц сами бідны, але зато дуже чесны и гостеприемны. А треба всім знати, што тогды в ділом селі не было ани єдной коровы, не было молодых хлопців ани дівчат. І не было кому поле обробити, бо лем старикы остали ся дома в колгоспі. А ту треба было хліб зобрати і державі здати, а то было дуже трудне положеня і для нас, бо нашы лемкы до тих часів не знали інакше, они по старому хотіли мати сыпанец і пивницю повну, а тут ніт видока на деяке поліпшыня.

До того як раз в тім року выпала страшна посуха, земля зосхла і потріскала глубоко і быв великий неурожай. В тот час также багато поляків переселяло ся до Польшы, — а были слухы, же може і нас пустят назад домів, і направду были выпадкы, же где-якы нашы люде начали вертати назад. На початок нам не вільно было выізжати з села і часто міліція навертала людей з дороги назад. Але потім зас люде масами вертали ся на Тернопільщину, надіючы ся повернути до наших сторін в Карпатах. І гдекотрым штука удала ся, — но не всім. На Тернопільщину з’іхали ся масы нашых людей, але біда не было надост хыж для людей, а нихто не хотів приняти до себе переселенця.

В тоты часы у Східній Галичыні были ище сильны групы буржуазных самостойников, што вірили і надіялися ище на тоту «Самостійну», і они переселенцям творили всякы пакости. Они крали у нас всьо, што лем могли. Як примір, у мого брата зарізали теля в стайні і забрали такой на возі зо двора. До другого брата прийшли зас в ночы до його хаты і як бандиты-грабіжникы забрали му всьо, што было в хыжі. Тоты «наци-самостійники» саботажували всякий прогрес, бо тогды закладали ся «колгоспы» і нашы люде, хоч-нехоч, ишли і записували ся до спільной господаркы, бо гдеж інде піде, коли істи треба самым, а й дітьям треба дати, і робили як знали і могли, — а самостійників із злости мстили ся і на людьях і творили шкоду на господарствах — подпалювали зерно в скиртах (стіжках), звезене і готове дло молоченя, або навет часто убивали добрых трударів або голову колгоспу. Но, але як вшиткому приходит конец, так і тоту біду мы пережыли. Днеска там всьо тихо, і нихто не боіт ся спати ци в дома, або і на полі.

Потім позднійше із Тернополя мы переіхали ближе коло Львова і тут нам всім дали зараз хижы, мы были задоволены і каждый із нас почував ся добрі. Мало-помалы погоіли ся повоенны раны і днеска нихто не бідуе, діти пішли до школы і вышколили ся на добры роботы або высшы посады. Тогды і я робила в колгоспі, котрый выслал мене до школы на курсы бухгалтера. Я працювала потім счетоводом в колгоспі аж до мого виізду до мого мужа в Америку.

Но, не так то легко было для мене достати ся до мужа в США. Через тоту нещастну і прокляту войну нам забрало цілых 17 роков в ожиданию, і нашы найкрасшы рокы пропали даром.

Муж мій Янко зарас, коли вернув ся до США, выслав апликацію і всі документы для мене просто до Варшавы в Польшу, но, як было спомнено, Гитлер уже занял Польшу, атак само США і аліянты выступили против Гитлера, i так знов послі побідоносной війны Радянского Союзу было наше переселіня із Польшы, так што із того всього вышла суматоха і замішаня.

Скоро по переізді до Радянского Союзу і з переселіня, я подала просьбу до совітских властей о позволіня выізда до мужа в США, а также і Янко вносив прошеня до нашых властей, но нам отказали, але треба знати, што теперь знов створена была т. зв. «холодна війна», — так што помеже Америкой і Радянскым Союзом также не было дружной кооперации. Но мы николи не тратили надіі і завсе вірили, же приде час, коли мы будеме разом.

Але, коли мені отказали на выізд із СРСР, то я начала сама думати о будучности, бо я жыла разом зо сестром, то я побудовала собі хату, а тымчасом мій муж із США часто посылав прошеня о выпуск мене до мужа.

Коли по смерти Сталіна місце занял Булганін, то Янко знов написав просьбу до него і Булганін тогды дав дозвіл на мій выізд до Америкы. Тогди я дала свою хату брату Петру, в которой він до гнеска жыє, а він дав мені грошы на дорогу.


Мій переізд із Радянского Союзу до Америкы

Наконец треба было поіхати до Москвы і там я знов мусіла ждати три неділі, бо ище яких то документов бракувало. Із Москвы я надала телеграм до мужа в США, што в такий і такий ден я вылечу аеропланом до Америкы.

Коли я сіла на аероплан, я была дуже хвора, але скоро была пересідка в Штокгольмі (Швеция). Там мы ждали пару годин на другый великый аероплан. Я сіла собі при столі сама, аж тут підходят до мене штырі мужчины, што говорили по росийскы.

Они знали, же я приіхала на радянскім аероплані, тай пытали ся мене, где я іду? Они попросили мене до стола і вывідовали ся кто і што я за єдна. Я розповіла ім свою історію, што роджена я была в Польщі, што по війні мы переселилися до Радянского Союзу, што муж мій в США, — коротко оповіла ім свою історію, як я знала.

Они з великым інтересом мене выслухали, а єден із них повідат: «Да, это правдивая любовь» — два рази собі повторив. Мы ище долго вели бесіду, потому мені дали пилюлькы, жебым на аероплані не была хвора. Здає ся, же то были якыси радянскы дипломаты, і я до днес жалую, же я не спитала, кто они сут? Попроідали ся і всі пішли до почекальной кімнаты. По деякім часі нас знов перемістили до другого аероплана по черзі на своі місця. Вночы пришла до мене стювардеса і показуе на лужко, ци я хочу спати? Я виділа, же она і другым людям розстеляла лужка тай подумала, же чом ніт, таж і я хочу спати. Правда, я добрі выспала ся цілу ніч, а на рано она казала мені підписати ся. Я не знала, нашто треба было, але я підписала. Уже по приізді они прислали Янкови рахунок на 53 доляры. А як бы я знала, же за лужко треба платити, то я не пішла бым спати на лужко. Таж я не єдну ніч не спала, і на таку розкош я бы была собі не позволила. А то перший раз в житью я спала і за одну ніч заплатила 53 дол.

Повставали мы раненько, бо як раз гдеси около 8-ой год. рано прилетіли до Нью-Йорка. Я не спішила ся выходити із аероплана думам, най там другы выйдут перше, а я так довго ждала, то і тепер зачекам. Але як уж послідны люде выходят, та і я забрала свою валізку і спішу за нима, жебым знала, где ити.

Вышла я із аероплана і позерам всядиль по людьях, але мого Янка нигде не видно. Перейшла я всю переглядку там і назад, но Янка там ніт. Всі люде на яких ждали своі рідні уж ся поросходили, лем я остала ся сама.

Што мі было робити, — свідома што английской бесіды не знам, але пригадалам собі дакус німецкой бесіди із часов оккупации Лемковины. Всі приходят до мене, видно, жаліют, і говорят, — но я iх не порозуміла. Потому, я познала одного, што там был із нашой обслугы на аероплані, тай повіла ему як знала, што мій человек (муж) должен тут быти. Він отышов от мене, і за хвильку я почула, як по голоснику він кликав мого Янка. Я порозуміла только імя Джон Головач, яке він повторил декілько раз. Потім вернув ся до мене і на мигы руками показуе і говорит, што його ніт... Не могла я собі нияк вообразити, чом то Янко не прийшов по мене. Всякы мысли кружат ся в мойой голові, подумала я собі, таж я 17 років ждала на тоту встрічу з Янком, і днеска я тут на місцы, а його ніт, не прийшов мене встрітити.

Проводничка на аероплані все приходила до мене, видно хотіла мні помочы, — но але што ж, як человік не розуміє бесіды. Она тепер кликала мене пойти істи, бо то было уж гет по полудны, і я рішила пойти з ньом до ресторанту. Официантком робила, певно чешка або іншого словянского роду, што уж дознала ся за мене, бо каже — «яке хочешь крава месо?» — Я зараз зрозуміла, же она звідала ся ци я хочу волове мясо, тай отповіла, най же буде і крава, а в душі я знала, што істи і так не буду, бо думалам як бы дати знати о собі Янкові? Так я гварю той дівчыні, ци не могла бы дати телеграму або позвонити телефоном до мого мужа. Я дала ей адрес і номер телефону до него. Тота дівчина полетіла зарас до канцеляріі, і за пару минут закликала мене і дає мні трубку телефона.

Я была уж дуже знервована од довгого жданя, — взяла я трубку до рук тай кажу: — «Янку, та гдеж ты, та чом же ты не приіхав по мене на станцию, так як і другы люде? Я ту жду от 8-ой години рано, а тебе нигде нема».

Он зачал поясняти, чом, — але я і так не зрозуміла его — чом, тай знов звідала ся: — «Як довго тобі возме дорога приіхати по мене?» — Він каже, што дві годины часу... і я жду дальше, ище ждала о много більше, як дві годины, бо то была неділя, коли быв великий авто-транспорт (трафик), што затримовал его в подорожі.

Причыну, чом Янко не приіхал по мене зарас, я аж потім дізнала ся. Він быв на службі пожарником (файермен) міста Пассейка, Н.-Дж. Він мав добрі знакомого приятеля, конгресмана Кенфилда, котрый помагав йому і доложыв багато труду, штобы мене доставыти тут до США. Он завсе просил Янка, штобы як только достане даяку відоміст о моім приізді, жебы дав му знати, бо він также хотів быти з Янком на аеропорті при нашій встрічі. Як тілько мы скончыли нашу бесіду по телефону, він зарас позвонил до конгр. Кенфилда і разом поіхали по мене на аеропорт. Было то уж дост под вечер, коли мій Янко з букетом живых цвітов в руках встрітив мене.

Скоро зявили ся фотографы з репортерами газет, робили із нас з конгресманом фото-знимкы і хотіли знати за нашу історію. Конгресман Кенфилд нас забрал до свого дому, где мы мали вечерю. Уж было дость поздно вечером, коли мы приіхали, а радше повісти, привезли нас до нашого будущего дому, в Пассейк, Н.-Дж.

Незадовго потім, під конец шкільного року, коли братанок мого мужа, т. е. его брата Йосифа из Манвил, Н.-Дж., с успіхом і добрыма марками закінчив школу, мій Янко в честь його братанка устроив малу гостину в нашім Лемко Парку, на котру він запросив близшу родину і многых нашых людей, з якими я запознала ся.

С того часу я із мужом завсе помагали, а і теперь ище по нашим силам стараме ся завсе помагати, бо мы знаме свое народне любити і шанувати...

А тепер, на закінченя сей короткой історіі мого житя, треба, хыбаль, представити мого Янка — мужа Ивана Головача. Він от початков нашой народной организаціі Лемко-Союза, трудив ся при отділах в Пассайку, Н.-Дж. Він все брав жыву участь в организаційній роботі попри блаж. памяти Георгию Шуфлаті і Ивану Горощаку. Під час з’іздов Лемко-Союза быв президент. Його выберали головным предсідателем Лемко-Союза. Він также занимав многы іншы уряды в Лемко-Союзі, быв організатором, або як член директоріі Лемко-резорта служыв свому народу.

І тепер з моім мужом трудиме ся по можливости нашых сил, так для Лемко-Союза, КРАЦентра, як і для нашого Лемко резорта.

Обоє собі добрі усвідомлієме, што без организаціі наше народне житя, наша народна творчість, наша культура пропала бы в англо-саксонскім морі.

Коли я видалала ся за мого Янка, я не знала, же він представлят з себе такого свідомого народного діяча. Я дуже горда за мого Янка і щаслива, што маю такого мужа. Я рада ищы і тому, што він і мене заохотив взяти участ в народній роботі, бо я з досвіду можу сказати, што нема ничого кращого, як трудити ся для свого народа. Мы тепер пережываме, як я зауважыла, критичный переходовый період, коли наше місце має заняти тут народжена молодіж. Я переконана, што спільныма усиліями нам удаст ся вырішыти і тоту проблему. Найважніше для нас не дати себе поділити, меньше слухати масны бесіды всезнайків, котры думают криком і шумом вырішувати народны діла. Iх, єднак, як то показує житя, можно буде вирішити лем здійсніням програмы Лемко-Союза.




[BACK]