З Мого Жытя в Ізбах

Не раз ніжный вітер ласкат нашы горы, поля і гробы нашых предків, завіряючы іх в том, што іх потомки, хоц товчут ся по світі, вспоминают свою отчызну і дбают за свою спадщыну, хоц долю свою, многы до гнеска не можут признати счастливом. Цы можна забыти своє рідне село? Гладкы поля, пахучы лісы, крякы, гвітя, быстры рікы і хырбеты рідних гір — вшытко своє миле, знайоме серцю і не дає спокою. Преці там в Карпатах переішло наше дітинство, там спочывают кости і моіх власных родичів, дідів і прадідів.


Не забуду круты стежкы
І чырчаня быстрых річок,
Серце кличут сині вершкы,
А к полудню співы птичок.
Славлю імя, за горами
Серед поля, славы гідне,
Гей, за Вами серце гыне,
Ізбы! Село моє рідне.

В західній части Карпат на гладкім гірскім терені під границьом Чехословакіі, отдавна стояло руске село Ізбы, хутор якого граничыл з другыма лемківскыма селами. От півночы на всхід Ізбы были окружены селами Баниця, Чертіжне, Ріпкы, Высова і Білична. Село Білична было поважне і, як символічно, оно лежало медже двома горами. Зо всхідньой стороны Ізб стоіт гора Острый верх, а з полудневозахідного боку рве ся вгору могуча гора Вацкова, котра на полудни своім хырбетом отділят Ізбы от Чехословакіі і хотара Фрычкы. От полудня в західньо-північнім керунку Ізбы лучыли ся з хотарамы Телича і Мохначкы. Остатнє село было дост велике і зато лемкы ділили його на дві части — вышню і нижню Мохначку. Хотары Чырной і Баниці тіж граничили з Ізбами. Ту помедже тима селами, як в гнізді, — моє рідне село Ізбы.

По сей день в Ізбах стоіт єдна знаменита будова — церков, построєна мозолистыма руками нашых дідів. Єй архітектура подабат ся каждому чловеку всхіднього віроісповідання. Хоц би з той церквы остали ся лем поламаны муры, то кто посмотрів бы на ню, зараз бы познав, якы люде єй будовали і якы жылы в єй объяттях. Архітектура церквы Ізб руска: таку церков можна найти в Києві, в Новгороді, як і в самій Москві.

Векша част Ізб і Біличной належала священнику і шолтысу. Зараз обок парахіяльной земли при самій церкви і клебаніі тиснуло ся поле, от прадідів принадлежавше нашій родині. Господарьом той земли был Самсон Ван — мій дідо, чловек малого росту, але зато сильной волі. Повідали люде, же він барз гордився своіма сынами: Олександром, Штефаном і Володимиром. Люде тіж гварили, же він понад вшытко любив своі дівкы Марію і Олександру. Але, як того вымагали лемківскы звичаі, на своє господарство Самсон мусів женити свого найстаршого сына. Він оженив Олександра на дівці Теодора Пласконя, чыя хыжа стояла на нашім поли в нижнім кінці села. Олександер барз любив свою жену Ружу і быв для ней добрым мужом. Лем півтора року по весілю 1922 року родился ім першый сын — Григорий, три рокы пізніше, мі было суджено познавати світ і завчасу узнавати радіст і горе.

Коли почав я познавати своє рідне гніздо — нашу хыжу і близкых мі людий, рідного вітця юж не было в живых, але зато його образ розвивав ся в світі воображень маленького хлопця. Не лем близка родина, но і многы селяне часто про вітця бесідували і гварили, якым співаком він быв і як гарді на гармониі умів грати. Не раз бабця, ласкаючы мою білу голову і смотрячы на Гриця, казала, як наш тато бы ся тішыв нами обома. Слухати такы красны слова о нашім дорогім вітци мы з Грицом барз любили.

Люде повідали, же наш тато быв добрым кравцьом, бо з цілого села приходили до нього краяти ногавкы, шыти гуні і кєрпці. Же він коня знав підковати і худобу міг лічыти, тіж говорили люде. Не єден раз я чув жалі за татом. Памятам, як єм звідувався у бабці, чом не мам тата, як другы хлопці. Кончыну свого вітця і не міг памятати, бо як він гмер, мі минув лем першый рік.

Час минав прутко. Лем мама не раз в єдном і тім же місци тихо плакала за татом. В нашім домі нихто другий не отчував отсутніст тата так, як мама. Остатися вірном до нього было найвекшым єй жычыньом. Хоц мама не хотіла ся оддавати і о тім я довідав ся пізнійше от брата. Лем під сильным натиском бабці, чыє серце боліло за своіма внуками, згодити ся до женячкы была склонна што раз веце. I так по волі нашой бабці мама выдала ся за уйка Владека; якого по сей дань я барз люблю за його щыріст, доброту i не вычерпану любов до нас, до мене і до мого брата Гриця. За вшытко прекрасне, чого він посідав, до гнеска называм го няньом, красным лемківскым словом, котрого достойный правдивый отец: чловек вірный, добрый і любящий своіх дітий. Назвати го другим словом нігда не позволит моє серце.

Новы родинны обставины, здавало ся, принесли небывале щастя і радіст — бо як же было не тішыти ся, вырвавшы ся із объятий смутку і горя. Наша хыжа зас была наповнена родинным шумом: голосном бесідом, веселым сміхом, а часами і радосным сьпівом. Веселый тон сімейного жытя наглі затьмарився — настало друге нещастя, і не было суджено довго пожыти разом з нашом мамом няньови Владекови.

Як мама сильно захворіла, мі ледво минув четвертый рік. Як давно то было (!), а перед моіма очами на своій постели лежыт хвора мама, гарда, мила, але барз слаба от хвороты. Она лежыт, як лежала товды, юж веде, як пятдесят років тому; час от часу слабым мягкым голосом выгварят нашы імена: Семку! Грисьу! Жаль торгат моє серце, як торгав товды в моім дітинстві. Мамцю моя, ты чуєш, як кличе тя твоя дітина, отдавна осирочена, позбавлена твоіх теплых объятій? Повела мя доля на край світа, а земля, котру слезы твоі просякли, кличе мя, каждый день кличе! Там певно росне буйне квітя тобі на вінок. Цы запах іх дават тобі задоволіня? Там птахы сьпівают і річкы дзюркочут. Цы тішат тя веселы іх сьпівникы? А береза біла высока, што вірно стоіт роками на гірці коло тебе, хранит тя от сонця і вітру буйного? Як приду ку тобі, мамцю, я даз раз приду, розповіч мі, о тім вшыткім, і я розповім ті вшытко, што мучыт моє серце і нераз не дават мі спати.

Єдного разу вранці, коли ціла родина сіла за стіл снідати, мама от болю начала торгати кошелю на собі. Тото небывале явліня вызвало страх во мі, і Грисьо почав плакати. Успокоівшы ся мама просила хліба з маслом і хоц бабця зараз выповнила єй просьбу, мама не положыла тот хліб в своі губы, горячы, сухы. В хыжы настала тишына, за столом нихто ничого не ів: царило небывале мовчаня, навет Гриц затих. Затихло жытя, і здавало ся, каждый із нас предвидів неминучу правду о жытю. За хвилю бабця підишла ближе ку мамі, поблідла, і ту з єй грудий вырвав ся голосный, басыстый гіркый плач, якого я передтым николи не чув. Ани дідо Самсон, ани няньо Владек не утримали своіх слез. І Гриц, обнявшы мене, гірко зарыдал, а теплы його слезы покотили ся на моє лице.

Гіркый плач мого брата наповнив моє серце правдивым дітинскым жальом. Його мила твар показала мі ся барз покривдженом, што возбудило во мі незабываєме внутренне противорічя. З єдной стороны мі ся хотіло плакати і повісти йому, як я люблю його; а з другой, неясне почуття збудженя опанувало ціле моє тіло. Нагла смерт мамы не быша барз страшным явліньом для штырічнього хлопця. Мі ся здавало, же мамця спит, і вшытко, што діє ся коло мене, єст чымси тимчасовим. І, як лем люде розыйдут ся по домам, то я побіжу ку мамці, буду цілувати єй теплы мягкы рукы і красны личка, а она... она притулит мя до грудий своіх, поляскат мою голову і буде колисати мя на руках, покля не проснув ся от глубокого дітинского сна. Проникали также неясны почутья страху і небезпекы через моє серце. Штосы не давало спокою, бо інтуітывні єм зрозумів, же остатні подіі на ціле жытя оставят глубокы сліды по собі... Аж далеко пiзнійше я словами міг описати тоти жытьовы почутья: першый раз в жытю своім я столкнув ся з природньом силом, яка обнимат бессильну дітину і ставит єй на перекресток двох доріг і, кады не піде тота дітина, то чекат го непевніст...

Стінний годинник, куплений татом Олександром на рынку в Чехословакіі, стоял мертво. Зеркало, обернуте до стіны, не смотріло на маму і не отбывало єй гарду блідну твар. По середині хыжы, на високій лавці, в труні спочивало тіло мамці, сусідками старанно умите і убране в красиву одіж. Перед мамом нерухомо стоял зимный крест, желізный, а веселе польове квітя, нарване маминыма товаришками, і яркый блеск свічок в высоких блестящих підсвічниках окружали маму вінком. Зо стін долину на ню смутно смотріли іконы, а селяне і близка родина зо слезами в очах прощали ся з ньом і очекували звукы дзвонів нашой церкви.

Зостарена твар няня Владека, здавало ся мі, повторяла каждому, кто посмотрів на нього, же тоты похороны не будут такыма, якыма былы другы похороны в нашім селі; же вшытко, што ся стане в селі, возбудит такий гнів в Ізбянах, же грядущи потомки довго будут вспоминати тоти незвычайны часы. Селяне Ізб предвиділи, же приємну мелодію дзвонів свойой церкви они не почуют за якысий час, бо похороны мамы як раз выпали, коли на Лемковині нарід бурно глядал свою принадлежніст, правдиву, народну. В Карпатах, по многых селах, кыпіла народно-релігійна борьба; лемкы цілыма селами переходили із уніятской церкви в православну. Ізбяне гварили, же они не сут гіршыма от другых лемків. Ардан Маційовскый бунтовал селян проявити свою вірніст до Києва, до Москви. Під впливом о. Димитрия Хыляка Ізбянам удалося перейти на православіє, але зато під каром 500 злотых ім било заборонено вступити до свойой церкви, котру католицка ієрархія отказалася ім вернути.

От брата я пізнійше довідался, што група молодых ізбянів пробували добратися до дзвонів, але ворота церкви не піддали ся іх поштовхам. Жебы от сна розбудити дзвони, хлопцям треба было ся підняти сходами догори на дзвіницю. Замок і ворота они не хотіли ламати: преці іх власны дідове будовали тоті муры, ставили бані і рускый крест. Огорчены, хлопці вернули ся назад до нашого дому.

На третій день, о десятій годині рано, люде з цілого села собрали ся на панахыду на загороді, коло нашого дому. Для службы вшытко было приготовлене завчасу, але не без замішательства. Пізнійше я довідав ся од людий, же Заяц, уніятскый ксьондз з Баниці, рано в тот день шыроко отворив нашу церков, навет замітав сходы мітлом коло воріт, жебы наши го виділи і пришли просити отслужити похороны. Збунтувавшым ся газдам тото дало можливіст войти до церкви і вынести з ней потрібны річы для похорону. Перед алтарйом, окруженым крестом і коругвями, стоял о. Димитрий Хыляк, тихо чытаючы жалобны молитвы. Потім він начав службу. Хыляк бажав запевнити нарід в тім, же хоц служба отправлят ся під голым небом, она не ріжнит ся от літургій в церквах Києва або Новгорода; він хотів повісти, же рускы церковны традиціі сут яко іщы єден сильный перстень, якый лучыт лемків з рідным народом на Всході. Службу Хыляк так гарді отправлял, же здавало ся мі, він стоял высоко на сцені, деси в театрі великого міста і отгравал ролю в драмі, котра не была отлучна от його выразительно созидательной натуры.

Няньо барз любив оповідати о тім, як Заяц, унияцкый клерик, отважыл ся прити на похороны, жебы одобрати церковны річы. Видно, він не міг пережыти того, же няньо отважыв ся попросити Хыляка, релігійно-народного бунтаря, отслужыти першы православны похороны в селы. Мы з Грисьом барз любили-сме слухати його оповіданя хоц може не вшытко так было, як розподав, нам ся хотіло посміяти і призабыти наше горе.




[BACK]