Сповід під Чуганьом перед Народом — Іван Желем
Schlem

Гортам сторінкы поетычной сповіди Петра Мурянкы — «Мурянчыско», што вышла в Польщы в 1984 році в выдавництві УСКТ. Подія в історіі лемківской поезіі немаловажна. Преці не так дуже друкує ся на діалекті. Все ж так за остатні рокы то єст юж друге лемківске окреме выданя УСКТ посьлі посмертной добіркы вершів Якова Дудры.

Поезіі П. Мурянкы друкуют ся на сторінках многых газет, заслужено привертают до себе увагу чытачів свойом художньом довершеннісьтьом, сьвіжісьтьом і яскравістьом поетичных образів, колоритиістьом і соковитісьтьом поетычной бесьіды, теплотом, задушевнісьтьом, непідробном щырістьом, граничном простотом, актуальністьом тематыкы, одсутнісьтьом претензійности. Стало ясно, што іх автор — поет обдаруваный і оригінальный.

Выпущена збірка ищы раз тото підтверджат. За жанром — то лірика з великом перевагом громадянском. Автор емоцийно і пристрасно, з тонкым художным чутьом і праві же фактографічном достовірнісьтьом передават в ній поетичне сьвітоувиджыня, яке перешло през призму вкрай зболілой лемківской душы ліричного героя, приреченого на бездомны скытаня, духовны и фізичны принижыня, рабску безсловесніст, фаталістычне привязаня горячом любовьом до свойой карпатской материзны.

От як высловив тото автор в поезіі «Неідейный верш»:


«...як циганови на весілю
кажут ті сыну сьпівати —
сьпівай.
Тото лем сынку знай,
што правд є
тьма тем
Лем
Лемковина
єдна
Лем».

До речы, наведеный урывок демонструе характерну особливіст автора — уміня выкорыстати, як вершотворчый засіб, насыченый глубокым змістом лаконічніст выслову. Треба лем вдумати ся, ліпше повісти «вчути ся», в того заключне, выділене в окремый рядок, веце, в цілу строфу, «лем», штобы збагнути вшытке богатство почутів, вкладеных в нього. Та, іх ту тілько, што выстарчыло бы на окрему поетичну збірку. Так може писати лем поет позначеный «іскром божом».

В каждій поетичній добірці быват верш, што выражат поетичне кредо автора, акцентує його сьвітосприймання, інтонацію, показує основны вершотворчы засобы. Подеколи він надават назву цілій збірці.

В рецензованій публікаціі такым програмным твором єст поезія «Мій верш». Його назва вказує на то, што і сам автор так його розумів, а то, што верш стоіт першым в збірці,— што і редактор тыж. А зато вартат навести його повносьтьом:


«Гвойду до тебе мій вершу
І ворітцята затрісну
І нихто не буде видів
І нихто не зрозуміє
што ся в тобі діє.

Роздертой душы чуганю
на тебе зашмарю
Од назрячого ока скотины
І од щырого Людины.

І будеш лем мій
І ничый інший
Од найбільшого болю
Найбільший.


У програмній заяві легко збитися на бравадну декларативніст і манерне позування. Але ту немат і сьліду од такой словесности. Зато в ньом дыхат сьвіжіст інтонацій, щыріст почутів, органічна скромніст і великый, барз великий біль душы ліричного героя. Тоти достоінства притаманны праві же каждій поезіі в збірці, не смотрячы на то, што векшіст з них написана в формі гнесьнього метафоричного верша, яка даколи створят захованны можливости для словесного псевдопоетычного вершотворства. Зато тота збірка засьвідчат, што П. Мурянка органічно стоіт на грунт і реального жытя і глубин власной душы, а його художнє чутя єст запоруком того, што поетичный формалізм николи не стане його стихійом.

Поет уміє знайти тоту грань, деталь, яка звязує в органічну єдніст зміст і форму поезіі, якнайповнійше выражаючы його ідею.

Біль, великый душевный біль, — то єст почутьова домінанта його поезіі, а, отже и жытя, якє она одображат. Але як же біль став отым всепоглинаючым почутьом? Протото коротіцкый шедевр «Преображеніє:»


«До пеленкы гмлистой молодости
тулю главу
ламлют мама голузку з яличкы
ангельского гласу слухам
С нами Бог!
Мрій червене квітя зарджавіє
джерельця жадно жданий черкіт
журбои жугре
С нами Біль».

Біль і туга пронизуют праві же вшыткы поезіі той книжечкы. Она заполонює уяву, хвилює серце, бодрит дух і в цілом створює оптимістичный, а не песимістичный настрій. Чом? А то єст юж секрет правдывой поезіі, той поезіі, з яком легше на сьвіті жыти.

Назву выданя взято од твору «Мурянчыско». Тота коротка поема в алегоричній формі розповідат про долю знищеной гнескы Лемковины і ей несьміливе теперішнє одроджыня. Але автор, може і мимохіт, охопив своім поетичным зором значно шыршы просторовы і історичны обріі, ніж сам лемківскый край. Адже вся руска земля на протязі кількох століт татарского і інших лихоліт была систематично плюндрована, руйнована і обезлюднювана «дикыма свинями», а про тото завсе одроджувалася і ищы веце розквитала. І выстояла руска земля, выжыла и розцвіла та ищы і породила великый нарід і велику культуру, якы тепер знаходят ся на стадіі бурного всестороннього становління, і ищы далеко не досьягла апогея свого розвитку.

Дуже похвального можна было бы ищы гварити про тоту глубоко патріотичну лірику. Можна бы тіж, як того провадит ся в рецензіях, глядати в ній іщы деякых «але» — слабых місц, прохідных, недокінченых вершів і веце. Прото невелика іх кількіст не псує загального фону довершенности. Зато юж вполні дост повіджено для ілюстраціі того, што литературный доробок П. Мурянкы — то творчіст высокой поетичной пробы.

В верші «Надовшытко хтів бым» єст така строфа:


«Надовшытко хтів бым
плач немовлячий почути
новонародженой
мойой
Лемковины».

Того, разом з автором, прагнут і вшыткы лемкы і іх правдивы друзьі. А почули в поезіі Петра Мурянкы не «плач немовлячий», а зрілый поетичный голос новонародженой Лемковины.

Добрі, што П. Мурянка, як поет, сьвідомый свойой громадянской повинности, кажучы:

«Так давно-м ся не сподівав
з головом під чугом
пред тобом народе»,

бо то являєт ся запоруком того, што в будучности мы іщы не раз почуєме тот голос.


Іван Желем



[BACK]