Богдан-Ігор Антонич — Іван Красовский

Влипцю біжучого року минат 50 років од дня смерти знаного поета з Лемківщыны, талановитого сьпівця зеленых Карпат Богдана-Ігоря Антонича. «Його (Антонича) доля,— писав теперішный украінскый поет Дмитро Павличко, — повела ся з ним як немудра і легковажна жена. Она любила шаленіст молодого натхніня, та коли оно зачало уступати місце змужнілому слову, привела до поета свою подругу — смерт і штовхнула го в єй обнятья». Одышов од нас поет, якый так і не зміг на повну силу розкрыти свій творчый взлет, коли мав ледво 27 років».


BIAntonich
Богдан-Ігор Антонич

Б. І. Антонич народив ся 5 жовтня 1909 року в селі Новиця на Лемківщыні в родині священика. З причыны воєных подій, і пересьлідувань зо стороны польскых властей, родина Антоничів была змушена втікати з Новиці і деякый час жыла на Пряшівщыні. Антонич закінчыв гімназію в Сяноці, де єдным з його учытелів быв знаный маляр Лев Гец, пізьнішый засновник музею «Лемківщына» в Сяноці (1930).

Юж в дітячы рокы проявила ся лірична натура будучого поета. Він не лем грав на гушлях, але сам компонував музичны творы, яко гімназист зачав писати вершы.

З 1928 по 1933 рік Антонич ся вчыв у Львівскім університеті. Перед університетскыма друзями він часто выступав з чытаньям своіх творів. Хтоди з ним ся познайомив і лемко-публіцист Петро Когутов, што перед другом сьвітовом війном тыж ся вчыв во Львові.

В 1931 році выходит перша книжка Антонича «Привітанья жытья», яка одразу привернула увагу до автора зо стороны львівской літературной громады. Закінчыня університету співпало з выходом в сьвіт другой збіркы поезій Антонича «Три перстені». Тота книжка поставила автора до першого ряду західноукраінскых письменників.

В «Трьох перстенях» єст твір, якый ховат в собі ключ не лем до розтлумачыня збіркы, але і вшыткой творчости Антонича. То «Елегія про сьпівучы двері». Ту взгляд поета намагат ся охопити одразу прошле і теперішнє свого краю, рідной Лемківщыны. Голос людской мукы почув Антонич ищы над школярскыма вершами. В «Елегіі» тот голос ся вырвав юж з груди самого поета. Його Довбуш продовжат тотым голосом оскаржувати люди, якы присвоіли сой добра верховинців, іх землю, іх крывавицю, іх історію.

За штырі рокы (1933—1937) Антонич написав ищы три книжкы, але лем єдна з них «Книга Лева», вышла за його жытья (1936). Дві іншы — «Зелена Євангелія» і «Ротаціі» — посмертны выданья, датуваны 1937 роком. На тот час припадат робота Антонича над оперном драмом «Довбуш», над чысленныма статьями, над романом «На тамтім березі», якый не быв закінченый.

Антонич в своіх поезіях шыроко розглядат взаємини людий з природом, дає прекрасны зразкы фолькльорных метаморфоз. Він глядат в остатках словянской міфольогіі на Лемківщыні поетычного розвязаня свойой проблемы. Його «пейзажы споминів» глыбоко пройняты лемківскым кольоритом. За барз короткый час досконало вывчыв не лем літературну мову, на якій писав своі творы, але і англицку і вшыткы словянскы мовы.

6-го липця 1937 року Антонич гмер. По операціі на пендицит захворів на запаліня легкых, што підкосило го навікы. Короткє жытья він оддав борбі за вселюдскы ідеалы дружбы і братерства. Він не міг мати нич спільного з мракобісами і фашистскыми прихвостнями. Він николи не приєднував ся до обмеженців і екстермістів, што сіяли медже людми ненавист до вшыткого, што прекрасне і прогресивне.

Про значыня творчости Антонича для Лемківщыны правдиво зазначив проф. М. Неврлі (ЧССР): «Нихто ищы перед Антоничом і нихто ищы по нім не осьпівав так любовні Лемківщыну як він» (Вступ до зб. «Перстені молодости», Пряшів, 1966).

Громадзкіст Украіни оберігат памят о поеті. Його твори друкували ся в альманасі «Ден поезіі» (1963). В журналі «Жовтень» (2, 1964) была надрукувана статья С. Трофимука «Поет весьняного похмілья» і добірка верши Антонича. В грудню 1964 року Львівска телестудія передала літературный нарис про поета. Але найліпшым памятником сьпівцю лемківскых Бескидів была збірка творів Антонича «Пісьня про незнищеніст матеріі» (Киів, 1967) зо вступном статьом Д. Павличка.

«В храмі його (Антонича) творчости, — робит высновок Д. Павлнчко, — будут, напевно, стояти і наши правнукы і... будут они разом з поетом сьпівати хвалу сонцю, житью, людині...»


Іван Красовский



[BACK]