І Художник, І Письменник — Федір Зубанич

В селі Раково, в глухім куточку Закарпатя, якоси побывав знаний украінскый поет-академік Павло Тичина. Коли Петро першираз почув о тім на уроці украінской літературы, він навет отерп од несподіванкы. Павло Тичина... і в іх селі? Раково лежыт в такых вертепах гір, в таком оддаленю од велелюдных дорог... од літературных дорог... Нє, такого не може бити. Але учителька переконала, же такой приїжджав. І не просто, щоби помылуватися краєвыдами, а послухати, як плаче, як ся сміє, як танцує, як выграват скрипка в руках сільского гусляра Штефана.

У тім же році величенька родина Ходаничів была украй здивувана: заміст звичного дитячого дарунка матери на день уродын Петро написав єй верша... А през рік, коли юж Петро закінчував п'ятий клас, принюс матери вирізьбленого з вільхы високоголового человіка, який чимси припоминав Тичину.

Домашни замыслили ся: водкиль тото в їх Петра? В родині навет в четвертом коліні ник не писав вершів, ник не різьбил. Тато хоц і працував з деревом — лем лісорубом, і до тонкого різця його руки были занадто загрубли і затяжки.

Няньо плекав мрію, же Петро вивчит ся на тракториста і не буде ся мучив, як він по бутинах з конем, витягаючи із вузьких і глыбоких зворів тяжки кльоци буків і ялиц.

Лем Петро чогосы не зоставыл ножа-чепелика і шматков липи, ясеня, клена... І чым далі, тим цєкавши, тим барже чудернацьки, выходили з-під його зграбних рук колисы страшны і могутны карпатски божества — Даждбог, Велес, Перун, Стрибог. На кутиках няньових уст теплила ся од того дива усмішка.

Якоси до села приїхав Золтан Баконі — знаный руководытель ужгородских юних художников, з рук якого вышов в світ не єден талант (його вихованці здобыли золоты медалі на межнародных выставках дитячого малюнка у Делі, Бухаресті, Парижі). Він запросив Петра приїжджати до Ужгорода на занятя образотворчой студиї при обласном Палаци піонерів.

Мынуло кілька літ. І син запросив тата до Ужгороду оглянути його дипломну роботу «Оновлена земля», яком мав закінчыти своє научаня в художньо-прикладном училищу. Пильно смотріл Ходаныч-старшый до кождого рисунка із триптиха сина і... всядивай познавал себе.

От «Садівникы». А хыбаль не він так із сельчанами на пагорбах за Раковом садив першый колгоспный сад? Або «Вівчары». Гей чи єдна полонинка великой Рівноі здоптана його ногами. Был і лісорубом, і вівчарем, і садівником, і теслем... Лем де ж свято? Хыбаль сын забыв, што буден не быват без свята, хыбаль не знає, же то нову хижу завше прыкрашают молодом смерічком або берізком. Та ище з китичками, та ище й за памбликами. Але є «Свято». И він водыв пальцем по лицях барельєфу: де то він? Але хыбаль вздрієш то у мигтіню разпашілых в танцю лиць, хыбаль взнаєш у буден грубуватой, зосередженой, заклопотаной лице тепер під святошном, ище і з сонячним пером, клебанев, під вышиваном сорочком. Та ище і з молодечим усміхом, та ище і з розправленими плечами.

Ходанич-старшый загостил до Москви, куда його запросил до себе на випускный вечер юж у Літературний институт імені Максима Горького Петро. Тілько письменников він підряд і в книжці николи не выдів. А ту вшыткы жывы, знают ся з його сином, витаются з ним за руку... Тото, старый сільский человік, нияк не міг звыкнути ся з тым, же син укончил єдиний в світі Літературний институт, і близко знайомый із стількома знаными письменниками.

Ну, а юж потім было гет незвичной: сын подарував у зеленой обкладинци книжечку, на якій стояло: Петро Ходанич. І трохы ниже: «Тижден у горах». Чого тижден — преці цілой житя — вшиткы свої тридцят пят Петро жиє у горах? Розгорнув, жеби найты водповід на тото запитаня, і ще більше здивувався: повіст.

То лем кілька штрихів до портрета молодого лемка — члена Спілки художників СРСР і Спілки письменників СРСР, працівника Закарпатского художнього фонду Петра Ходанича.


Федір Зубанич



[BACK]